Розділ 10. Кипарисовий закуток

Ми з Андре пробралися в Андерталь. Раз у раз хлопець озирався на гвардійців і гарчав, що точно бачить в них ті унікальні «кормунгундські риси», які не сплутаєш ні з чим. Трималися в затінку та чимдалі від будь-яких суб’єктів, які мали хоч найменший шанс упізнати мене чи Андре. Незабаром дісталися будинку, де мешкав Леон. Вдома його не було.

– Значить, в палаці, – сказав Андре. – Я ж йому казав, що маємо зустрітись… Тільки б не вляпався нікуди!

Спинились перед мармуровим муром. Я вже думала розіграти ту сценку, що й з Пітом, та Андре повів мене вбік. У місці, де декоративна рослинність була найгустіша, ми пірнули всередину.

– Як же корисно всюди мати запасні ходи, – сказав хлопець і натиснув на мармур.

Із суцільного муру виділилась дверка, і ми потрапили до королівського саду. Далі визирнули із кущів та ретельно дослідили ситуацію. Всюди маячіли підозрілого вигляду охоронці.

Отже, заходити до палацу було б самогубством. Тож було вирішено, що колись наш Леон має звідти вийти, так що зручніше буде дочекатись його тут.

І добре було б, якби він просто пішов із палацу, скажімо, додому… Але сталось не так, як гадалось. Щойно об’єкт нашого зацікавлення вийшов надвір та перекинувся кількома словами з охоронцями, як Андре з досадою сплеснув у долоні.

– Я ж його, як облупленого, знаю! – свердлив хлопця очима, поки той прямував до східного крила палацу. – Він з ними так говорив… Точно щось запідозрив. Мабуть, не пустили до моїх покоїв. Зараз ще, чого доброго, по стіні туди видереться!

Рятувальна команда одразу ж пробрались за ним. Дійсно: по всіх діях хлопця було видно, що він справді збирається зробити те, про що казав Андре. А оскільки під вікнами дуже підозріливо вешталось кілька гвардійців, то Леон наїхав на них, щоб відрядити у «страшенно невідкладній справі»:

– Зараз же! Король голови постинає! А я персонально буду катом! – надривався він. – Порозсідалися тут, ледарі! Сачкують тут, хитрюги, поки інші потами стікають! Ану марш, я сказав, паршивці такі!

І такі інтонації витискав Леон, і так переконливо виглядав, що кормунгундці здались. Впирались до останнього й похмуро переглядались, але мусили піти. На Леона озирались, доки не зникли за поворотом. Та й Леон дірявив їх очима не менше. А щойно околиці опустіли, круто розвернувся – і без вагань поліз на стіну.

– Так, – протягнула я, – наполегливі у тебе друзі…

– Не можу заперечити.

– І що він, по-твоєму, робитиме далі?

– Полізе на рожен, – сказав Андре. – Почне копати й вивідувати, а вони його скрутять, як надокучливу мушку.

– Тобто, перехопити треба тут і зараз, – виплив висновок.

– Тут і зараз, – повторив Андре.

Для більшої зручності змінили місце розташування рятувальної групи. Ми засіли у вічнозелених заростях, що найближче підходили до доріжки, якою мав повертатися Леон.

Незабаром у вікні з’явилась його постать і поспішно спустилась додолу. Вигляд у пана був стурбований та замислений… А за лічені секунди з-за вигину палацу випірнули знайомі вартові. З напруженим виглядом та швидкими кроками вони наблизились до хлопця, але, побачивши, що той на місці й «просто спостерігає за метеликами в саду», заспокоїлись. Леон же пильно заглянув їм в очі, вислухав звіт і похвалив за виконання доручення:

– Що ви зробили?! Куди ви занесли?! Та чим ви мене слухали?! Вуха за таке відривати треба, якщо ви все одно ними не користуєтесь! Король голови постинає! А я персонально буду катом! – і, наче й не було нічого, пішов геть.

Та щойно він порівнявся із нами, Андре вхопив його і затягнув до зарослів, затуливши долонею рота.

– Тихо, це я, – кинув пошепки, коли Леон оговтався та почав пручатись.

Хлопець одразу ж застиг, принц відпустив.

– Андре? – здивовано видав Леон. – Що тут коїться?! – тут він побачив мене й остаточно отетерів. – А вона тут що робить?!

– Довго пояснювати, – відмахнувся Андре. – Тут небезпечно, краще відійти углиб саду, – Леон так і не рухався з місця. – Ти мене чуєш? Пішли, кажу! Там все поясню! – і ми пішли, і Андре все пояснив.

– Ага, то ви вже помирились? – повів поглядом на нас двох. Легка-легка неприязнь просвічувала, коли він дивився на мене.

– Так, і з ватагою перемир’я, – мовив Андре. – Але першим ділом їхнього Піта витягуємо, ясно? З рештою потім розберемось. Ти не знаєш, де він? Досі в «підземеллях мари»?

– Ні, уже в Кипарисовому закутку.

– Уже? Тоді це ще краще. Легше буде авантюри проводити.

– Ну, я б не сказав, – пирхнув Леон. – Постійно стовбичить два здоровила, на будь-який поклик збігається кілька сотень, і кожних пів години приходить Жерар, щоб познущатись.

– Жерар, Жерар! – протягнув Андре. – А казав же я, що він на зрадника схожий! Собака кормунгундська! Шкура продажна! Запроданець клятий! – емоційне сичання подовжувалось кілька хвилин. – А… Леї з батьком ти не бачив?

– Ні, – Леон гірко похитав головою.

Андре важко видихнув.

– Що ж… Скоріше всього, вони у темницях. Але думаю, ті нечестивці поки не наважаться їх прибрати. Інакше це стало б для них смертним вироком! – очі хлопця запалали вогнем.