Розділ 9. Насувається війна…

Реакція була класична:

– Що?! – скрикнула я. – Що?! – повторила я. – Але як таке можливо?!

Андре вдихнув і відвернувся. Руки поривалися знову схопитись за голову.

– Я там не був, я не знаю. Вони так сказали, та я не думаю, щоб вони брехали. Все вказує на це… Та як же я раніше не помітив, хай йому грець?!

– Але як вони могли подужати — захопити королівський палац, у самому центрі королівства?!

– Зрада й підступ — могутні союзники. От тільки коштують дуже дорого, коли розплачуватися доведеться. А їм доведеться, всім доведеться! – вигукнув Андре. – Виявилося, в нас тих зрадників під носом ціле кодло було. І всі ці роки вони сиділи, як миші, розігруючи найвірніших солдатів… А виходить, це було тільки для підстраховки їхнього клятого Кормунгунду. От і заворушилися, паскуди, щойно ми заговорили про відновлення союзу…

– Що?! – не повірила власним вухам. – То ви збиралися відновити Великий Союз?

– Збиралися! – рикнув Андре. – Збиралися! Ми кілька годин надривались, кричали й мало не товклися, поки я не пригрозив, що сам здам його світу! Рідний син рідного батька! І він нарешті здався! А вони тільки цього й чекали! – вигукував він.

– Але як… ти дізнався?

– Про батька? Про союз? Про тебе? – гірко посміхнувся Андре. – Ти сказала про Каміля, а я не люблю залишати в підсвідомості фрази, яких не розумію. Я пішов по сліду, щоб розплутати клубок. Він привів мене до маєтку Лефеврів. Це ж його хотів повернути Каміль, це ж там тебе підставили… Найчорніше злочинне угруповання у нас під носом! А я ганявся за якимись мілкими злодюжками… Щоб ти знала, із щебетання наївних вертихвісток багато можна витягнути.

– Невже! То ти лише для цього з Іветтою гуляв?

– А ти думала, що я з нею роман кручу? – пирхнув Андре. – Що ж, на майбутнє будеш знати, як сильно викривляють дійсність ті манливі просвіти в кущах!

– То ти мене бачив-таки?

Він посміхнувся куточками вуст.

– Дуже гарно відчуваю на собі людські погляди. А твій — не сплутаю ніколи!

– Твій також неповторний, – мовила я. – Але далі, миленький, далі!

– Та що далі? – розвів руками Андре. – Нічне стеження, незаконні проникнення… Вони почуваються настільки безкарними, що навіть не ховаються! Притиснув одного паскудника, вибив всю правду – та й роздираюсь, з якого дива моє сонечко не могло мені просто сказати! От не могла, чого не могла? – пронизливо заглядав в очі.

– Ну, вибач… більше не критимусь…

– Ага, а бідолашний Леон ледве всіх кісток не переламав, поки через мур перелазив! А потім ледве не сконав від неспання, поки ми вислідили одну цікаву жіночку, що раптом пробилась до заможного селянства! Знаєш, як довго ми її розкручували на зізнання? А потім виявилось, що одна навіжена сеньйорита пів року назад рвалася до Селестії, в якій двадцять років війна не закінчується! Принцеса ти моя селестійська! А потім ця сама навіжена сеньйорита розгулювала в наступному селищі. Злодюжка її там обікрав. І вона на своєму чорному буцефалі рвонула за ним відбирати своє… А я-то думаю, чого її не вразив мій красень-Буран! Та в неї ж такий самий, виявляється!

– Дурниці несосвітенні! – обурилась я. – Та мій Опал в десять разів кращий!

Андре гірко посміхався. Його рука накручувала моє волосся, на обличчі відбивався біль. Скаламучений погляд дивився в нікуди.

– Тільки ж я був сліпцем… – поривчастий шепіт. – Я повернувся з-за кордону із твердим наміром зробити Кеталь кращим, звільнити його від злочинців, щоб кожен міг жити, не боячись за життя… Але я не побачив, що насправді було найбільшим лихом Кеталю. Хто насправді ним був!

Тим часом моя чуйка волала: «Дурненькі-дурненькі закохані! Стоять і вислуховують зізнання, коли давно пора валити, щоб не трапилось чогось гіршого, ніж уже було!»

– О… – шепотів Андре. – Я всі ці роки мріяв, як повернусь до Кеталю, щоб стати гідним сином найкращого короля… Конрад ІІІ! Конрад ІІІ! – скрикнув він. – Та люди в королівстві помирають від голоду, коли наш палац аж блищить! Та він же возить по рабовласницьких імперіях рабів, задобрюючи імператорів! Та він підставляє і нищить людей, бо йому просто так хочеться! А весь світ дивується, чому половина будівель Андерталю збудована з мармуру… Звідки в цих кетальців стільки мармуру, хто його добуває?.. – і знову шепіт перервався скриками: – Та він просто придумує людям злочини і відправляє їх на каторгу! А я ж їх ловив… А я ж не перевіряв, чи справді винні вони … А я ж був сліпцем, бо додумався вірити рідному батьку!

– Усі ми по житті сліпці, – хмикнула я. – Тільки не всі доходять до прозріння.

А чуйка усе не вгавала: «Дурненькі-дурненькі закохані! – волала вона. – Стоять тут і стоять, наче на цілий світ їх тільки двоє, коли давно пора тікати зі всіх ніг!»

– А ватага? – спитав Андре. – Найстрашніші розбійники королівства – і ти разом з ними? У чому заковика, моя принцесо?

– Ой, та вони взагалі хороші… – почала я. Андре скептично вигнув брови. – Ну, тобто, не такі погані, як ти думаєш! Погані трохи, грубуваті, нестерпні… А Піт, то взагалі… Але вони мені врятували життя! Піт Аллен врятував!

Андре коротко простогнав.