Розділ 8. Оракул буде в шоці

Я не могла повірити власним очам! Що це?.. Невже… Мамо рідна!

І тут мене прорвало. В очах засвітилися згаслі вогні, і я знову повірила в диво! Адже — ось воно, прямо переді мною! Моє диво, моя мрія, моя казка!..

І наче злякавшись, що черевичок ось-ось зникне, я взяла його в руки. Як мала дитина, почала обдивлятися зі всіх сторін. По правді, він був шкіряний, та ззовні повністю всипаний дрібними шматочками кришталю — усі, один в один, правильної шестикутної форми, вони створювали таку чарівну композицію, що тяжко було уявити, яких зусиль та майстерності коштувало її створення! Попереду виднілась золота брошка, всіяна діамантами. Шкіра мала небесний відтінок, тож черевичок віддавав блакиттю.

Затамувавши подих, я натягнула його на ногу і ледь не запищала від захвату: підійшов ідеально й виглядав дивовижно! А оскільки черевичок не був суцільним шматком скла, то виявився надзвичайно зручним. І хоч основа його була шкіряна — для мене він не переставав бути кришталевим та символом справжнього дива!

Тільки от… як він опинився тут?

Аж тут мені тенькнуло серце: я збагнула, хто подарував мені казку, хто змусив знову повірити в диво. І зрозуміла, що він справді мене кохає. Адже… крім всього того, чим був для мене цей черевичок, він приніс його в табір! А отже, він знає, де наш табір — і табір досі на місці.

Я трепетно вдихнула і ще раз глянула на черевичок. Одначе, думки заполонило запитання: а де другий??? Він що, сміється з мене? Що це за вигадки — чому тут тільки один черевичок?!

Я взялась обдивлятися пакунок з усіх сторін, та потім повернулася до аркуша з надписом. Повертіла в руках — і виявила ще кілька рядків: «А інший — знаходиться в мене. Чекатиму тебе там, де ми зустрілися вперше».

Не стримавши щасливої усмішки, я скочила на ноги. Поклала черевичок до надійного місця і вже намірилася нестись до Андре, та враз зупинилась. Що ж це я? Немита, нечесана, неприхорошена – і на побачення з принцом? Ну, це вже ні! На такий важливий захід треба з’являтися у всій красі!

Я0 метнулась назад до шатра і взялась наводити лад. Перевірила, чи гарно сидять брюки та блуза, чи зачіска підходить під образ, чи ефектно дивиться шпага. Для більшої грізності почепила ще лук із сагайдаком – хай знають, що я себе в образу не дам! І хай розступаються всі, бо я лечу назустріч принцу!..

Я неслася вранішнім лісом, як птах – вільно розправивши крила. Здавалося, ноги ледве торкались землі, а хащі розступалися переді мною. Усе в мені співало, заливалось – і навколо заливалося також! Несучись назустріч коханому, я забула про всі жалі та незгоди, а серце бриніло від радості й щастя!

«Бо тепер усе буде добре! Бо мій коханий буде поруч зі мною! Бо разом ми зможемо все! Бо ми врятуємо Піта! Врятуємо Селестію! Врятуємо всіх!» – думала я.

«Вона думала», – схлипнула чуйка.

Дуже мило, що я ніколи не прислухаюсь до чуйок. Бо ось я вибігаю із хащі… і завмираю на місці з несказанним жахом в очах: Андре був за волосину від гибелі. Він стояв з протилежного боку галявини, двійко здоровил заламали йому руки, а третій єхидно походжав попереду. Мерзотник розмахував шаблею. Шпага Андре лежала на землі, на ній не було жодної каплі крові. Зате вродливе обличчя хлопця було помережане синцями. Андре відчайдушно намагався вирватись з ворожих рук, та нечестивці не давали ні шансу.

– Ну, що, вискочко, – скалився той із шаблею, – уже пошкодував, що вмішавсь у справи не твого недалекого розуму?

Андре лише зціплював зуби. А песиголовці реготали.

– Чого мовчиш, високість ти клята — язик проковтнув? Мову відібрало?

– Мені, може, й мову, – прошипів Андре, – а в тебе, паскудо, скоро життя відбере! Кеталь не забуває зрадників і ворогів!

Очі мерзотника спалахнули вогнем.

– Так, значить?! – вигукнув він. – Тоді це були твої останні слова! Приготуйсь до собачої смерті! – і розмахнувся кривою шаблею.

– Тільки посмій! – надриваючись, закричала я.

Наконечник стріли зблиснув на сонці, тятива натягнулася на повну силу – дійство завмерло.

Мені треба було вкладати у голос усю свою твердість та грізність. Мені треба було виглядати безжалісним гартованим воїном. А я трусилася, як осиковий лист. Ті руки, що мали зібрати в собі силу, зрадливо тремтіли, а голос зсередини щомиті нагадував, що я розучилась стріляти. Моя люта погроза — не більше, ніж блеф. Але видати цього — я не могла!

Вороже воїнство дивилось напружено. Моя поява викликала короткий переполох. Та на цьому й все: хіба могла я сподіватись на більше зі своїм мініатюрним луком?

– Не грайсь із вогнем, дівчисько! – рикнув здоровило. – Ти не знаєш, у що вплутуєшсь і з ким маєш справу.

– Це ти не знаєш, із ким маєш справу!

– Я не знаю? – розреготався він. – Та тут і сліпому ясно: із прибацаним дівчиськом, яке вперше в житті побачило лук і від переляку аж труситься!

Я побіліла: «Невже це так помітно?!»

Решта нечестивців підхопила злісний регіт. Андре дивився розпачливо: наче знав, що я сама не вірю у власні сили.