Розділ 7. Наче хвилі об скелю

– Що?! – скрикнула я.

– Піта схопили і закували у кайдани!

– Але як?! Хто?! Коли?!

– Та ж принц той клятий, чорти б його побрали! – рикнув Грицько. – Кумекаєш, гуляли наші закохані голубки… Так вони приставили ножа до горла Нори і пригрозили вбити, як ся добровільно не здасться! Отак ні за цапову душу… Добре, хоч її відпустили…

Але Нора не вважала це добрим. Вона вибухнула новим фонтаном сліз та голосінь.

– Мамо рідна, мамо рідна, мамо рідна, – прошепотіла я, хапаючись за голову, і відчула, наскільки шаленим став мій пульс.

– Його точно стратять, – глухо мовив Тео.

– А ти думати, ще не вистигла?! – підкинув жару у вогонь Пірс.

– Думаю, щоб підготуватися до цього «пишного свята», треба більше часу: вони його просто так не вб’ють, це має бути щось привселюдне і грандіозне!

– Але цього не буде, – сказала я. – Ми його витягнемо! Ми зможемо! Тільки де він?

– Б’юсь об заклад, що уже в «підземеллях мари», – моторошно кинув Івор.

Усі ми здригнулись: «підземеллями мари» в народі називали ті найглухіші кетальські темниці, де утримували найстрашніших злочинців королівства і куди не потрапляв навіть промінчик сонячного світла.

– Пробратись туди неможливо, – тихо сказав Щогла.

– Неможливо, – з притиском повела я, – це пішки добратись до місяця. А вламатися до якоїсь темниці — просто дріб’язок, з яким нам доведеться зіткнутись. Адже головне — це потім вибратись звідти.

– І ми це зробимо, – твердо мовив Гастон.

– Сенсей казав, – оскалився Нілс, – окі тайча котта декітаццу яйма.

– По камінчику можна наносити гору, тобто, – сказав Пірс.

– Яйма-гора може видивлятися недосяжною, але наполегливість долає все.

– Та ми ті «підземелля мари» по камінчику рознесемо, якщо буде треба! – палко вигукнула я.

Наступні два дні вся ватага билася над порятунком Піта. Злісно поблискувало на сонці чорне каміння темничних стін, ритмічно й невпинно постукували закаблуки королівських охоронців, що шеренгами маршували навколо будівлі…

Так, темниця була неприступною. Силою ми б ніколи її не взяли… А якщо проникнути туди під покровом ночі? Але ні — вартові змінювалися кілька разів на добу, а після гартування Андре не було жодного випадку, щоб вони спали на посту. Вночі все так яскраво освітлювалось факелами, що там не прослизнула б навіть миша…

Зняти вартових з духових трубок — теж не варіант. Гвардійців там було стільки, що не встигли б ми знешкодити й чверть, як решта викосила б нас з арбалетів. Та й навіть якби ми пробралися всередину, все одно б нічого не вийшло! У «підземеллях мари» було стільки непробивних дверей та ґрат, що наймайстерніший зламувач не впорався б до того, як із палацу прибуде рота солдатів.

До речі, про короля. Кілька разів ми помічали, як він виходив з підземель та неквапно повертався до палацу. Цікаво, що ніде не було видно задоволеної пики Андре…

У нас просто закінчились варіанти. Кожна спроба врятувати Піта рівнялася до самогубства. Ми безнадійно заламували руки й ледь не зривалися на розпачливі крики… Нора до крові покусала всі губи й виплакала усі сльози. Пірс без перестанку щось решетив.

Та попри всю безвихідність нашого становища, ми не здавались. Увесь час навідувались до столиці, шукали уявні лазівки, ледь не доводячи себе до безумства… Ми билися об стіни темниці, наче морські хвилі об скелі Андерталю — люто, рішуче, невпинно… але марно! І через два дні ми залишились на тому ж місці, з якого почали. Тільки колишній бойовий настрій розвіявся димом…

Я розпачливо поверталась із чергової вилазки під стіни темниці. Усі наші старання були даремними! Подумати тільки: Піта й справді може не стати. Цього нестерпного бандита може не стати! Уже назначили день страти: залишилося два дні.

Кортіло битися головою, такою безсилою я себе почувала! Ноги просто йшли, а рука вчепилася в Опалову вуздечку. Ходили чутки, що інколи в’язні «підземель мари» помирали ще до страти — ніхто не давав їм ні харчів, ні навіть води! То як же там мучився цей нестерпний бандит?!

Голова закипала від намагань придумати щось, але все було марним. Мимохіть пригадалася нещодавня розмова із Пазуром:

– Як ти думаєш, навіщо людині дається горе? – спитав він. – Щоб потім вона відчула, яке на смак справжнє щастя. А для чого тоді людині дається щастя? Щоб потім вона відчула, яке на смак справжнє горе.

То виходить, я помилилась? Виходить, лютим бандитам не дано щастя? Виходить, Доля дала йому це щастя тільки для того, щоб болючіше було розбиватись на друзки?!

«Ні, ні, ні! Він не може загинути так!» – розпачливо бриніло всередині.

Аж раптом я заклякла на місці. Погляд упіймав до болю знайому постать і до болю знайоме місце: як завжди бувало в таких випадках, я забрела до пам’ятної галявини. І хоча хлопець стояв до мене спиною, не було жодних сумнівів, що то був Андре.

На щастя, я вчасно спинилась, і принц мене не помітив. Він стояв непорушно і дивився поперед себе. А я відчула, що доведена до краю. На думку спала та відчайдушна ідея, що може з’явитися лише у граничному розпачі. Це був той останній шанс урятувати Піта!