Розділ 6. Морока через арбалет

О, за останній час я стільки пережила, що й зовсім забула за сеньйору Лефевр з її Торнтоном! А побачити його тут!.. Та ще й з арбалетом! З направленим на мене арбалетом! Та він хоч раз його в руки брав?!

– Не рипайся! – гримнув Торнтон, коли я скочила на ноги. – Наскрізь прострелю! Втекти тобі не вийде ніяк!

Я так і заклякла на місці, не сміючи й ворухнутись.

– О, я стільки часу тебе вистежував… Стільки погроз і покарань сеньйори витерпів, бо впустив тебе, дівчисько трикляте… Нарешті ти в моїх руках!

– Навіжений! – вигукнула я. – Що ти робиш? Опусти той клятий арбалет!

– Опустити? – пирхнув він. – Ще чого! Ти у нас — страшна злочинниця. Упіймати тебе – почесний обов'язок кожного законослухняного підданого Кеталю!

– Злочинниця? О, ти-то, як ніхто інший, знаєш, що я тоді не вчинила ніякого злочину!

– Та що ти кажеш? – реготнув Торнтон. – Тоді — може, й ні. Але зараз… О, скільки всього ти встигла наробити! Зараз ти маєш повне право називати себе злочинницею!

– Тобі, – закричала на нервах я, – тобі я що зробила?!

– Мені? Та нічого. Але сеньйорі…

– Сеньйорі? То ти для сеньйори це робиш? – раптово пригадала надзвичайно важливу деталь. – Як поживає батько, лікар Палмер? – запитала ніби між іншим.

Торнтон побагровів.

– Зловтішаєшся? – в пориві гніву вигукнув він. – Ти ж напевне знаєш, що його нема серед живих, кляте дівчисько!

– Чесно? Ні, я дізналася про це лише сьогодні. І як він загинув, якщо не секрет?

Торнтон ледь не захлинувся від такого нахабства.

– Утопився, – прошипів він. – Нещасний випадок.

– Голубе! І ти справді у це віриш? Кому, як не тобі, знати, що з тими, хто працює на сеньйору Лефевр, не стається нещасних випадків? – кинула страшний натяк.

Торнтона сіпнуло. Арбалет в руках повело, очі заволік туман… До погляду повернулася ясність і здавалося, що хлопець прозрів. Очі забігали на всі боки, Торнтон здригався при кожному ударі серця. Не в міру жалісливій сеньйориті навіть стало його шкода… На яку болючу істину я відкрила йому очі!

Та зараз, даруйте, мені не до цього. Коли ти вже арбалет опустиш, бовдур??? І ось, здавалось, він наблизився до виконання цього благородного задуму… тільки довершити не встиг, бо хтось порядно пройшовся йому по голові. Непритомний, Торнтон звалився на землю. Вражена до глибини душі своїми власними діями, Беатріче не випускала ломаки із рук.

– Ого! – приголомшено вигукнула я. – Це ти в мене навчилась? Дякую! А як ти тут так вчасно опинилась?

– Тебе довго не було, ми почали хвилюватись, – Беатріче з острахом вдивлялася в Торнтона. – Там, до речі, Піт з'явився. Якусь кралю на руках приніс…

– Справді? Не Нору, часом?

– Не знаю. Я тільки краєчком ока помітила, бо за тобою направлялась… А це в тебе хто?

– Це? Ай, – відмахнулась рукою. – Вважай, один з найманців, яким життя без мене немиле.

– А-а, ясно… То ти ціла?

– Я – так, а от самооцінка – ні. Я мала почути його, щойно він зайшов в ліс!

– Ой, та після того, як ти наважилась випхати великого і страшного Піта Аллена з його ж табору, тобі вже ніщо не страшне! Пом’янемо тих навіжених, які ще збираються лізти до нашого дівочого воїнства!

Гордий-гордий оскал прикрасив моє личко. Правильно художниці говорять.

– То що, підемо скоріше подивитись на те диво в таборі? – Беатріче весело зблиснула очима.

– Підемо! – охоче відгукнулась я.

Піт сяяв від щастя. Він ніжно приголублював Елеонору, а та поклала голову йому на плече і вся була сповнена невимовного блаженства. Правда, деяка насторога пробивалася в її очах, коли вона зиркала на хлопців, та по всьому було видно, що Піту вона довіряла безмежно.

– І цих не бійся, – наставляла її Беатріче. – Вони тільки з виду такі страшні, а як за них взятись, то тут же всі як цуценята стають. Але якщо вже раптом що, одразу звертайся! Я їх миттю на місце поставлю!

Нора невпевнено кивнула.

– Отам – замашні черпаки і пательні, отам ломак повно валяється, – продовжувала Беатріче, – ну, а в крайньому разі можна спустити на них кабанів. Ясно?

Нора від такої подачі інформації витріщилася із більшим переляком, ніж до неї. Обернулась до мене за підтримкою. Я підбадьорливо усміхнулась. А Піт її безперестанку голубив і паралельно роздавав накази:

– Щоб до вечора було мені ще одно шатро! Якісне, просторе і з бантиком. І щоб були мені до вечора всі речі мого янголятка у тому шатрі. Гастон знає, де ходи – Гастон проведе!

Нора сором'язливо всміхалась. Вона втекла з дому і вирішила поселитися разом із нами. Ми, зрозуміло, тільки за. (якраз з’явилася вакансія на закопувача диверсантських підкопів)

І таку милу картину являли собою лютий бандит та ніжна, тендітна німфа у нього в обіймах, що дивитися на них можна було цілими днями! Та незабаром хлопці розійшлися по своїх справах. А от дівоча частина табору — я, Нора та Беатріче — продовжили посиденьки.