Розділ 5. А серце й досі нило відлунням поцілунків…

Арчі боявся застосовувати мазь. Горинич і так помирав, а вона могла його добити. А могла й врятувати. Тільки Арчі боявся і спробувати.

Ми ледве встигли до того моменту, коли ще можна було на щось сподіватись. А точніше, я. Жоден кінь не витримував нещадного темпу, тільки Опал міг літати так днями й ночами. Пораненого переклали до мене, і ми з буцефалом рвонули так швидко, як тільки здатні буцефали. Решта ватаги розсіялась лісом, щоб заплутати сліди. Піт рушив за мною, щоб замести те, що залишилось після мене.

І ми ледве встигли до граничного терміну! Та одна річ не змінилась: Марко залишався при смерті.

– Ну, що? – хлопці вкотре обступили Арчі.

– Не знаю! Не знаю! – розпачливо вигукував він. – Я зробив усе, що міг — все інше залежить від нього.

«Чи від Неба. Чи від долі. Чи від дива. Тільки я більше… не вірю в диво», – думала я.

Якось вороже колихалось полум'я по центру табору, і Піт сидів над ним, втупившись у багряні язики. Сьогодні наш сон сторожити мав він. Та мені не спалось, мені боліло, і я безмовно сіла поряд.

О, скільки всього трапилося цього дня! Пограбування, оточення, сутичка, поранення Марко… Але чому?! Ми ж усе так детально спланували! Ходка раз, ходка два — і по конях! Це швидко: принц би не встиг зрозуміти, що сталось… Але нас оточили. Що ж вибилось із плану? І тут я згадала, що.

– То ти… – затнулася я. – Жан Дювель?

– Був, – ледь чутно мовив Піт. – Колись. Уже ні.

– То це через тебе вона так страждає останніх півтора року? Твою могилу омиває гіркими сльозами?!

– Так, – відповів прямо, не відриваючи погляду від полум'я.

– Як же ти міг? Як прирік її на такі муки? Невже тобі було її не шкода?!

– Шкода.

– То чому ти змусив її думати, що загинув?!

Аж тут він зірвався. Скочив на ноги і взявся ходити навколо, вигукуючи:

– А ти не знаєш, чорт побери? Я – безчесний бандит, я – останній негідник королівства, а вона така світла і чиста!

«Чесно? Та ні. Звичайний екземпляр homo sapiens[1], хіба що ніколи не всміхається, тільки й всього», – закліпала я.

– Слухай, Піте, не треба перебільшувати…

– Перебільшувати? Перебільшувати?! – скрикнув він. – Та я розбійник, грабіжник і вбивця! Я жахлива людина, ти розумієш?!

– Ага, ти неправильно заправив штани. Це непростимий злочин проти моди! Покайся, поки не пізно!

Піт болісно застогнав. Він плюхнувся на колоду та обхопив голову руками. Цікаву ж картину являв він, цей найстрашніший розбійник королівства, у темряві ночі, у тьмяних відблисках полум’я, зігнутий болем, розбитий непосильною ношею! А довкола не ворушилася жодна гілочка, жоден листочок. Гнітюча тиша зависла над лісом, хіба вогнище потріскувало із єхидством байдужості. І від того ще сильніше, розпачливіше пролунав його надламаний голос:

– Ні, Ізабель. Ти продовжуєш сміятись, і я би сміявся… Але зараз така мить, коли не до сміху, – якийсь дивний блиск застиг в очах (не був би він страшний бандит, сказала би, сльози). – Ні, Ізабель! Цього разу я не скалюсь, не глумлюсь… Я серйозно, Ізабель. Я не жартую.

– А знаєш, я теж, – раптом мовила я. – Чесно кажучи, я вже давно думала… І я додумала. Поганці, вони тому поганці, що не вірять, що вони поганці. А скільки разів ти повторюєш собі, що ти поганець?

– Маячня, – сказав він.

– Та чому ж? Хіба ти можеш заперечити, що людина діє так, як вважає за потрібне? А якщо вже так вчиняє, то вважає це правильним?

– Маячня, Ізабель, – повторив Піт. – Ти скажи мені краще, який поганець гірший: той, який не знає, що він вчиняє неправильно, чи той, який знає – і все одно так вчиняє? І в будь-якому випадку я залишаюсь поганцем.

Темна ніч проминула, як мить, у мереживі неспокійних снів, а ранок видався погожий. Настільки погожий, що хотілося кинути чимось у сонце, щоб воно перестало! Коли на серці бамкають громи – навіщо ти, сонце, світиш, як завжди? Коли кожен промінь твій, як насмішка, коли захлинаєшся від болю, образи та горя – навіщо ти, сонце, щасливе, як завжди?! Годі, погасни, будемо плакати разом – тільки не світи, як тоді, коли я була щаслива!..

«Але ні, – бамкнуло зсередини. – Я егоїстка. З чого я взяла, що ти світиш тільки для мене? З чого я взяла, що тобі взагалі є до мене діло? А може, просто зараз ти рятуєш комусь життя? Може, твоє вірне проміння освітлює комусь дорогу, повертає надію, зігріває в тремтінні? А мені не освітлює, мені не вертає, мене вже не гріє! Не любить сонце егоїстів. Не любить, добиває мене…»

– Та облиш, – сказав Івор. Він закидав сагайдак і дивився, як я розтираю сльози руками – бо ж очі, хай йому грець, сльозяться, якщо дивитись на сонце – та знову і знову дивлюсь на сонце. – Зір попалиш.

Він зібрав стрілецьке знаряддя та рушив на полювання. (кабанячу ферму ми висікати не хотіли, а використовували розсудливо та в міру)

А я ще довго змагалася з сонцем, хто кого пересльозить, але шансів на перемогу не було, тож довелося здатись. Натомість дивилась, як раз у раз хтось заходив до шатра Арчі, куди поклали Горинича, а потім виходив назовні, заламуючи руки. Марко не ставало краще. Блідий, як полотно, він ледве-ледве дихав, та досі вперто чіплявся за життя.