Розділ 4. Коли щось вибивається з плану

– Нора… – прошепотів у відповідь Піт.

– Жан! – не тямлячи себе від радості, вигукнула Елеонора і кинулась до парубка в обійми.

А в нього забриніли в очах сльози, і він ніжно приголубив її, дівчина також не стримала сліз. Я ступила крок назад і витріщилась на них. То невже Піт… це той самий Жан Дювель, чию могилу я бачила на кладовищі?! Це по ньому вона так тужила?! Це їй він писав свої вірші?!

– Я ж думала, що ти загинув! – шепотіла Елеонора. – Я ж думала, тебе більше нема!

– Так і є, – уривчастим голосом сказав Піт. – Жана Дювеля більше нема — він загинув півтора року тому, коли його підставили і звинуватили у вбивстві, якого він не робив.

– Чому ж ти мені не сказав?! Чому не сказав, що живий?! Ти… розлюбив мене?

– Ні, – прошепотів Піт і пригорнув її ближче. – Це неможливо. Я кохатиму тебе вічно!

– Чому ж, чому ти покинув мене? – заливалась вона. – Покинув саму лити сльози і страждати нестерпною мукою!

– Я… – затнувся Піт. – Я не гідний тебе, я погублю тебе, – ступив пів кроку назад. – Я страшна людина, ти не розумієш…

– Що?

– Я накоїв стільки лиха… стільки негідних учинків… а ти така світла і чиста! За мною полюють, мене хочуть знищити. Якщо вони дізнаються, то знищать і тебе.

– Про що ти?

– Ти мала чути про мене не раз за останніх півтора року… нині я відомий під іншим ім’ям… мене кличуть інакше, ніж раніше… Зараз я – Піт Аллен.

Здавалось, ці фатальні слова звалились на Елеонору, як грім з ясного неба. Уражена нещадним ударом, вона похитнулась.

– Що? – повторила Елеонора. – Ні, не може бути… ти ж не…

– Ось бачиш, – тремтячим голосом мовив Піт. – Я страшна людина, мене нема за що кохати!

– Ні! – раптом вигукнула Елеонора та ще сильніше припала до Піта. – Мені байдуже, я кохаю тебе! Мені цілий світ без тебе немилий! Я тебе більше не відпущу!

– Нора… – гірко прошепотів він, і щокою його скотилася сльоза.

Здавалось, він хотів відштовхнути її – та не вистачило сил. Хіба заритися в її волосся, хіба схилитись до тендітного плеча, зацілувати до нестями, обіймати до скону…

«Здуріти можна! – вражалася я. – То це мене стільки часу водили за ніс? То це моя зведена сестра і цей нестерпний бандит… То ця її мелодія і його вірші…»

Але виявилось, що всі пристрасті були попереду. Ситуація загострювалась із кожною миттю.

Марко так вилетів з-за повороту, що не встиг зупинитись і гепнувся об стіну. Ми стрепенулись. Горинич отямився та заволав, щосили:

– Ходу! Валимо! З того боку вже принц!

Тієї ж миті з протилежного кінця коридору вигулькнув Андре. Чоловік, може, з десять гвардійців висипало за ним – і продовжувало сипати.

– Ось вони! – тріумфально вигукнув один з вартових.

Бородатий та кремезний, він першим метнувся у наш бік. Піт зреагував миттєво. Одним порухом він вихопив шпагу та приставив її до горла Елеонори. Дівчина здавлено скрикнула.

– Усім стояти, інакше я її уб’ю! – пригрозив Піт.

Група гвардійців завмерла за застережливим знаком Андре.

– Відпусти дівчину, покидьку! – гримнув принц. – Вона ні в чому не винна.

– Твоя правда: вона справді не йде ні в яке порівняння з тобою! Та краще б ви опустили зброю, інакше тут проллється невинна кров!

– А дзуськи! – скрикнув той самий кремезний бородань і, попри заборону Андре, кинувся в наш бік.

Лютий бандит відпустив «заручницю» одразу, і разом зі мною дав драла.

– За ними! – вигукнув принц, і група озброєних постатей рвонула вперед.

Стіни у підвалах Бонне були гарні. Стелі у підвалах Бонне були гарні.

«А от підлоги у нього надміру слизькі!» – відзначила одразу.

Я, Піт і Марко летіли до виходу з усіх ніг. Торби з діамантами довелося покинути. Нещасну Елеонору залишили також. Обернувшись, я встигла помітити, як по дорозі Андре до неї підбіг та перевірив, чи все з нею добре. От же герой — ніколи не залишить дівчину в біді!

Горинич послизнувся. Ні, повертати на 90 градусів на такій швидкості і на таких підлогах – це просто щось. Циркач із Горинича класний, а от бігун – ніякий. Ех, а треба було разом зі мною тренуватись! От Піт мене по такій багнюці літати тренував, що я і зараз так само літаю!

«А ці?..» – скрушно зиркала на хлопців.

Марко тільки те й робив, що послизався та підхоплювався знову, і постійно волочився позаду. Та те нічого! Головне, що гвардійці послизались також.

– Ходу, ходу! – раз у раз підганяв Піт, наче хвалена інтуїція ватажка не підказувала йому, до якої западні ми рвемось.

Бо ось ми вибігаємо на задній двір… і розуміємо, що оточені! Група королівських охоронців на чолі з Леоном вступила в сутичку з хлопцями та відрізала нас від виходу. Тож нам не залишилось нічого іншого, як також вихопити шпаги.