Розділ 3. Сама не знала, що така винахідлива!

– Хто це? Нащо ви його привели?! – вигукнув Піт, коли хлопці наблизились.

– А краще було його на місці порішити? – огризнувся Марко і пнув бранця на коліна. – Шпигував за нами із кущів. Я вчасно помітив і обійшов його ззаду.

– Шпигував, то шпигував, – огризнувся й собі Піт, – а сюди його нащо тягти було?!

– Тягти-шмагти… Та ж на слід наш напав, чорт побери!

Піт змовк. Потім метнувся і зірвав з голови бранця мішок. Ватага застигла, приголомшена ще більше: не впізнати цю видатну особу було неможливо. Адже перед нами був Леон де-Карп’є, права рука принца і та сама персона, яку ми колись прийняли за самого спадкоємця престолу.

І наче мало було стягнутих мотуззям рук та мішка на голові, то Марко з Грицьком йому ще й рота заткнули. Засліплений полисками вогню, хлопець прокліпався і тільки тоді звів на Піта свій погляд. Погляд лютий, убивчий, вогненний. Ні натяку на будь-який страх.

Нахилившись, Піт стягнув йому пов’язку з рота на шию.

– Шпигуємо? – запитав глузливо.

– Кабанів розводимо? – уїдливо парирував Леон.

Піт аж затнувся.

– Беатріче, вони вже годовані? – нарешті відмер. – Бо якщо ні, то я знаю, хто замінить їм трапезу.

– Але ж дієта… – пробувала заперечити Беатріче, та ніхто її не розчув за реготом хлопців.

Леон натягнуто посміхнувся. Уїдливо так, гостро, злісно… У нього були зв’язані руки, він стояв перед нами на колінах — та все одно виглядав не так, як мав би виглядати бранець.

Пам’ятається, маючи його за принца, я так критично його оцінила… А взагалі, то він досить-таки симпатичний: зелені очі, нескорений погляд, світло-русе волосся, так вільно розправлені плечі… Шкода тільки, що такий же покидьок, як принц.

– Гарна шпага, – мовив Піт, коли Марко передав йому зняту з бранця зброю. – Де дістав? Улюблений принц подарував?

– Та вже точно не той ломбардник, у якого запасаєшся ти, – відрізав Леон.

– А ти не думаєш, що варто обережніше поводитись з тими, кому доводишся бранцем?

– А ти не думаєш, що варто обережніше поводитись з тими, кому ти скоро доводитимешся бранцем? – процідив парубок, чим миттєво довів Піта.

Гнівним порухом він натягнув хлопцю пов’язку на її колишнє місце і наказав:

– Прив’язати до дерева!

Хлопці довго не роздумували. Вражені нахабністю бранця, Марко та Грицько підхопили його та поволокли до найближчого лісового велета, де прип’яли до стовбура. Леон не пручався — тільки очі метали блискавки, сипали вогнем.

– Арто — на варту, решта — спати, – буркнув Піт і першим пішов до шатра.

А я ще встигла перехопити на собі погляд Леона. Дивний якийсь погляд, не до кінця зрозумілий. Ах! Та це ж той самий погляд, який я перехоплювала на балу! І очі зелені ті самі! Так, все. Пора вшиватися. Не люблю, коли дивляться і мовчать…

Наступний ранок розпочався рано. Принаймні для мене. Я вийшла із шатра, обперлась об дерево і глянула на бранця. Він схилив голову на груди і спав. Певно, цілу ніч мотуззя не давало йому поринути в сон, але царство Морфея таки взяло гору…

Я думала. Що нам робити з тим бранцем? Навіщо він взагалі на голову звалився?..

А ще, дивлячись на нього, я мимохіть згадувала про Андре. А я не хотіла згадувати про Андре! Всередині щось стягувалось і стискалось щоразу, коли перед очима зринав його образ. Проклятий образ! Ненависний образ!

Не хочу, щоб цей бранець був тут і нагадував мені про Андре!

Якоїсь миті відчула, що до мене хтось підійшов. Це був Піт.

– Добрий ранок, – сказав він.

– Чим? – буркнула я.

– Тоді доброго.

– А такі побажання хоч колись справджуються?

Піт хмикнув. Трохи постояв біля мене, подірявив очима бранця. Враз пішов по глечик і наповнив водою. Наблизився до Леона і махом вилив на голову. Хлопець з несподіванки аж сіпнувся у своїх мотузках, та остаточно прийти до тями Піт йому не дав і, нахилившись, різким порухом звільнив йому рота.

– Снідати будеш?

– А можу? – хрипко видав Леон.

Замість відповіді, Піт лагідно-прелагідно (зовсім не лагідно) здер із нього мотузки, потім підвівся та пішов геть, крикнувши Тео, щоб прокидався і подавав сніданок. Скривившись, Леон розтирав затерплі руки.

День обіцявся цікавим!..

Снідали в напруженій атмосфері. Беатріче подала бранцю тарілку зі стравою та флягу з водою, і той повагом прийнявся їсти. Хлопці скоса на нього зиркали, а Леон зиркав на хлопців у відповідь. От нормальний бранець погляду від тарілки не відривав би! А це що? Їсть нашу їжу – і зиркає, зиркає, зиркає… Придушив би всіх, якби міг.

Після сніданку Піт підійшов до бранця та люб’язно порадив сидіти, як миша, і не рухатись з місця, якщо той не хоче, щоб його знову скрутили.

– Собакам своїм такі поради роздавай, – гаркнув Леон. – Вже цілий місяць рухнутись бояться, так тебе слухаються!