Розділ 2. Апатія

– Я не казатиму тобі, що я ж казав.

– Не кажи.

– Але ж ти знав, чорт забирай! – не стримався і закричав. – Із самого початку знав! Ще коли вона тільки зайшла! Ти наживо бачив принцесу данхельпську, ти точно знав, що це не вона!

– Як ти думаєш, – так холодно, відчужено, байдуже, – що відчуває метелик, який летить прямо в полум’я і згорає у полум’ї? Він знає, що він згорить, і він летить просто в полум’я. Ти думаєш, він знає, що згорить в тому полум’ї?

– Андре, якщо ти перестанеш пускати своїх паперових метеликів в полум’я, вони перестануть горіти.

– Та чому ж? Це так весело: робити паперових метеликів і пускати їх в полум’я. Признайся, Небо: це твоя улюблена забавка?

Зелені очі мовчали. Небо мовчало також. Перестав втуплятися в стелю і кинув ще одного метелика в полум’я.

– Вони палають так яскраво. Здається, ніби це не полум’я їх охопило, а вони самі – те полум’я. Палають, пломеніють, сиплють іскри… – пауза. – А вона світилася ще яскравіше. Як би могла вона сама представитись принцесою, пройти на бал, підробити запрошення?

– Сама? Ніяк, – рикнув він. – Але ж вона тепер в банді нашого улюбленого Піта Аллена! Чи ти не помітив?

– Метелики кінчились, – констатував холодно. – А давай, робити баранів?

– Андре…

– Ні, я передумав, – пауза. – Будемо складати пісню, – пауза. – Пам’ятаєш, я колись хотів пустити одну з трьох слів? Вона не прийшла, – пауза. – То зараз вистачить і двох, – пауза. Як перед чимось великим, моторошним, страхітливим… – Вона прийшла.

***

Холод. Порожнеча. Байдужість. Безмовність.

О, як добре я пам’ятаю цей стан! «Стан каменю», – сказав би хтось. Та будь ласка! Я так добре пам’ятаю той ранок, ніби він був лише вчора. І ось – настав знову.

Холод, холод, холод… А всередині – нічого. Пустка. Порожнеча. Ти пробуєш крикнути туди на всю силу свого внутрішнього голосу – а чуєш тільки злякане відлуння, наче стіни безодні відбили його. Ти пробуєш дотягнутися туди рукою, ти тягнешся, ти щось намацав… А ти намацав – пустку.

Я лежала і бездумно дивилась на кам’янисті зводи. Лежала солдатиком, склавши руки на грудях, наче там дійсно щось є, щось б’ється, стукає, жевріє… Яка ж маячня. Нема там нічого. Згоріло дотла і розсипалось попелом.

Зовсім неподалік заводили своїх пісень птахи – та хіба це щось більше, ніж звук? Вранішнє сонце золотило верхівки дерев, та мені лише сліпило очі. Повітря довкола було таким чистим та свіжим, та це лише те, чим можна дихати. А дихати чи не дихати – особиста справа кожного. Ось я… дихаю! А не хочеться зовсім.

До речі, а де той зарозумілий орган, який завжди із себе щось строїть? Здається, я вже казала, але занотуй собі ще раз: ти – просто орган, що качає кров.

Цілий ранок минув в напруженій атмосфері. Ну, звичайно ж, Піт їм усе пояснив. Ну, звичайно, вони тепер до скону зиркатимуть на мене із сумом, співчуттям, насторогою. Із щохвилинним переляком, наче я собі щось заподію. Наївні! Та мені ліньки підвести руку, щоб забити комара на іншій руці!

Загальну мовчанку перервав Івор, що виринув із хащі.

– Ну, що? – підскочив Піт.

– Принц нарешті отямився. Зібрав королівську охорону, почав переслідування. Уже напали на наш слід, – без жодних емоцій повідомив Івор.

– Тоді більше немає часу відлежуватись. Збирайтесь, – наказав Піт, – маємо швидко добратись до ріки, щоб обірвати слід і надійно зачаїтись.

Так і зробили. У річечці викупались, петлями запетляли, сліди замели та ще й нове місце для табору знайшли. Це була затишна галявина, сама простора, а ззовні оточена майже непролазними хащами та густим чагарником. Західним краєм пробігало джерельце. Вода кришталево чиста, холодна, прозора… Прогалини між деревцями ніби навмисне пристосовані для шатер. Розкішна травичка, пахучі квіточки… Здавалося б, не галявинка, а цілий маленький світ! Але ззовні вона була так замаскована, що ніхто б і не подумав, ніби за стіною із хащів щось є.

– І я б не розкумекав, хай йому грець! – ділився Грицько. Ось цей герой, який галявину знайшов. – Я взагалі за тим кабанчиком йшов… А він – шусть! – і нема. До галявини прошмигнув. Залишилося тільки викурити його звідти.

– Та не його, – заперечив Марко. – Їх!

Як виявилось, ціле воїнство кабанів отаборилось на галявині. Запаси м’яса були гарантовані на місяць.

Бандитська еліта – Піт, Івор та Гастон – із максимальною обережністю вирушили дістати усе необхідне: шатра, зброю, казан… Зрозуміло, фінансую усіх я. Видаю по одному діамантику, а решту переховую на інше місце. Запобіжні заходи проти всяких «бідолашних матросів».

Так що бандитська еліта пішла гуляти, а іншим Піт суворо заборонив покидати галявину.

– Щоб сиділи, як миші. Щоб нижче трави і тихіше води, – приказував Великий Наставник. – Вам усім зрозуміло???

 О, так. Тепер ми знали, на що здатен принц і який він для нас небезпечний. Ще один такий його наскок — і пиши пропало. Адже тепер і він познайомився з нами ближче й не дозволив би так обкрутити себе навколо пальця.