Так, на троні сидів мій «таємничий незнайомець». У мене підкосилися ноги. Як?! То це він?! Це через нього може не стати найдорожчих мені людей?! Ні, ні, ні, ні, ні! Бути такого не може! Ні, він не принц! Не вірю! Не буду!
«О, хай це буде сон! Хай це буде кошмар!» – здригалася я, та все було, як ніколи, реальним.
А я ж у нього закохалась… Думала, він чесний та благородний… Думала, герой! Ідеал! А він — бездушний покидьок! Лицемірний та підступний принц! Людина, за наказом якої буде страчено половину нашої ватаги!
Принц, принц, принц! Подумати тільки… Та він зараз може крутити із сотнею таких дуреп, як я! Авжеж, «герой»… Помахав шпагою, блиснув пишномовністю, причарував — і готово! Кохання із першого погляду! Та скільки їх в нього?!
Ну, чому?! Чому доля така жорстока зі мною?! Відібрала батьків, звела з божевільною сеньйорою Лефевр, маю звинувачення у вбивстві, ледь не згинула у бійні в Селестії, воджуся з розбійниками… І тут: єдина людина, в яку я закохалась і якій відкрила своє серце — останній покидьок, один з моїх найбільших ворогів.
Усе в мені наче вигоріло дотла за одну нещасну мить. Кололо в грудях: напевне, випиралися уламки серця. Ті уламки палили, як розпечене залізо, як усі вогні світу, розбурхані водночас. Від того болю хотілось кричати й завивати – та хіба могла я видавити хоч звук?
Тієї миті в мені зламалося все. Ноги підкосились, я похитнулась.
– Ізабель, – здригнувся Піт.
Я відчула, як він напружився, як сильніше стиснув мій лікоть. Він також дивився на трон.
– У мене з собою нюхальна сіль. Питаю серйозно: тобі треба?
– Н-ні, – ледве видавила я.
Ледве втрималась на ногах, повисла на його руці. Не впізнала свій голос. Та й не хотіла. Я хотіла померти на місці.
– Ізабель, якщо ти не візьмеш себе в руки, нам кінець. Від тебе залежить не одне життя.
– Я знаю, – прошепотіла так тихо, щоб сама не почула, як тремтить у мене голос.
– То всміхайся! Причаруй його знову — і знешкодь. Без тебе усе пропаде.
У повному відчаї пустила я погляд на трон. Принц Андре, мій «таємничий незнайомець», сидів знуджено та меланхолійно озирав залу. На другому із менших тронів була юна дівчина з діадемою на голові. Напевне, принцеса Лея, дочка Конрада ІІІ й сестра принца Андре.
«О! Ну, чому в короля не дві дочки?!» – розпачливий стогін вирвався з грудей.
Лютий бандит ще сильніше притиснув мій лікоть.
– Його Високість, принц Пітер та Її Високість, принцеса Ізабель із королівства Данхельп! – представили нас.
Аж луна розляглася від цього звучного голосу, і ми повагом рушили сходами. Принц Андре знічев’я підняв свій меланхолійний погляд… і просто сіпнувся, коли помітив мене. А я не змогла, мені було просто несила…
В житті ще не бачила таких красивих підлог!
Частина гостей також обернулась у наш бік і вражено застигла. Було маленьке сподівання, що всі вони разом посліпнуть – і принц Андре з ними… Але тануло воно з кожним моїм кроком довжелезними сходами. Прикликавши до себе всі сили, я усміхалась на кожен захоплений погляд. Піт вів мене під руку, мов щось надзвичайно крихке…
Принц Андре сторопіло дивився у наш бік, наче не вірив власним очам. А потім зірвався із трону, привернув немало здивованих поглядів. Паршивець королівської крові постарався зменшити різкість рухів та якомога плавніше наблизився до нас.
– Невже це ти? – почав він. – Я… я навіть не знаю, що сказати!
Йому важко було підбирати слова, бо хтось порушив сценарій його гри – та це було ніщо в порівнянні з тим, як важко було мені йому усміхатись і стримувати розпачливі сльози!
– А ви ж не… – повів рукою на нас з Пітом.
– Ні, ми брат і сестра, – мовив Піт.
Помітно було, як принц видихнув.
– То ти справді принцеса? – вигнув брови. – Ізабель, так?
– Так, – усе, на що спромоглася, але подарувала мерзоті шанобливий реверанс.
На мить розгубившись, він також мені уклонився.
– Андре, – подав руку Піту.
– Пітер, радий знайомству.
– Я також, – принц не відривав від мене погляду. Не те щоб повністю розгубленого, скоріше, задуманого, трохи напруженого. – У Вас просто чарівна сестра, – тут Піт постарався виразити на лиці братерську гордість за мене. – Сподіваюсь, Ви не заперечуватимете, якщо цього вечора я її у Вас украду?
– Нітрохи, – посміхнувся Піт. – Тільки будьте з нею обережні, – додав жартома, – бо ще неясно, хто з вас кого украде.
– Гаразд, дякую за пораду, – принц Андре посміхнувся у відповідь.
Кілька секунд перемінювалися невпевненими поглядами.
– Думаю, час мені вас залишити, – сказав Піт. – Піду спробую ще собі когось вкрасти, – він уклонився та розчинився серед гостей.
Тепер, коли зникла єдина моя фізична опора, мені ще більше захотілося впасти. Впасти й розбитися на сотні дрібних уламків, наче я дійсно така крихка, як вдавав Піт. Розсипатись по підлозі мікроскопічними порошинками і нічого не відчувати… А може, гострими осколками. Може, покидьок, який мене розбив, послизнеться на них і розіб’ється також.
#3843 в Любовні романи
#98 в Історичний любовний роман
#113 в Історичний роман
Відредаговано: 01.07.2023