Розділ 30

Ранок видався неймовірно прозорим і тихим, ніби сама природа святкувала завершення цієї бурі. Я прокинулася від яскравого сонячного променя, що лоскотав обличчя. Жодної тривоги. Жодного важкого передчуття. Тільки легке хвилювання десь глибоко всередині, під самим серцем.

Телефон на тумбочці завібрував рівно о восьмій.

— Слухаю, Артуре, — відповіла я, і мій голос звучав напрочуд дзвінко.

— Доброго ранку, пані Аглає. Літак Каспіана щойно приземлився. Я вже виїжджаю в аеропорт, буду там за сорок хвилин. Потім одразу доставимо його додому, і... ви знаєте куди далі.

— Артуре, почекай! — я різко сіла на ліжку. — Заїдь за мною. Я хочу зустріти його в аеропорту. Я не можу чекати тут ще годину.

У слухавці почулося коротке замішання, а потім схвальне бурчання.

— Добре. Буду у вас за десять хвилин. Будьте готові.

Я підскочила з ліжка, відчуваючи такий приплив енергії, якого не було вже дуже давно. Злата ще спала, і я намагалася не шуміти. Я підійшла до шафи й почала перебирати речі. Мені не хотілося бути «захисницею» чи «стратегом» сьогодні. Сьогодні я хотіла бути для нього просто коханою жінкою.

Я обрала легеньку сукенку небесно-блакитного кольору з дрібним квітковим принтом. Вона була повітряною, злегка приталеною, але не сковувала рухів. Додала до неї світлі босоніжки на низькому ходу та накинула на плечі тонкий кардиган молочного кольору — ранок був ще свіжим.

Мінімум макіяжу, лише трохи блиску на губах і розпущене волосся, яке м’якими хвилями спадало на плечі. Коли я подивилася в дзеркало, то побачила в своїх очах щось нове — спокійну впевненість жінки, яка знає таємницю, що змінить усе їхнє життя.

Коли чорний позашляховик Артура під’їхав до воріт, я вже чекала на порозі. Артур вийшов з машини, оглянув мене з ніг до голови й ледь помітно посміхнувся.

— Ви чудово виглядаєте, Аглаєчко. Цей колір вам личить.

— Дякую, Артуре, — я сіла на переднє сидіння й пристебнула пасок. — Слухай, у мене є прохання. Коли ми заберемо Каспіана, нічого йому не кажи. Взагалі.

Артур здивовано підняв брову, виїжджаючи на головну дорогу.

— Навіть про затримання? Про фуру?

— Нічого. Я хочу представити це як сюрприз. Нехай він думає, що ми просто їдемо у справах або до ресторану відсвяткувати його повернення. Я хочу побачити його обличчя, коли він зрозуміє, куди саме ми приїхали. Він занадто багато переживав за цей бізнес, тепер нехай насолодиться фіналом без зайвих пояснень у машині. Це має бути ефектно.

Артур коротко хмикнув, міцніше стиснувши кермо.

— Ви стаєте справжньою сценаристкою, Аглає. Добре, я буду мовчати як риба. Скажу тільки, що ви дуже скучили.

— Ось це буде чиста правда, — прошепотіла я, дивлячись у вікно на миготіння дерев.

Ми мчали до аеропорту. Кожен кілометр наближав мене до нього. Серце билося частіше, а рука мимоволі знову торкнулася живота. «Зачекай, малюку, — подумала я, — тато вже майже тут. І сьогодні він нарешті зможе дихати на повні груди».

Аеропорт зустрів нас гуркотом літаків та метушнею людей, але для мене весь світ звузився до однієї точки — виходу з терміналу прибуття. Я стояла біля скляних дверей, стискаючи краї свого кардигана, і відчувала, як кожен удар серця віддається в кінчиках пальців. Артур стояв трохи позаду, мовчазний і непохитний, як скеля.

І ось двері роз'їхалися вкотре. Серед натовпу бізнесменів у костюмах і туристів я миттєво впізнала його силует. Каспіан ішов швидко, розмашистим кроком, тримаючи в руці лише невелику дорожню сумку. Його обличчя було зосередженим, навіть суворим, а під очима залягли тіні від безсонних ночей. Але щойно його погляд вихопив мене з натовпу, він на мить завмер, і вся ця суворість розсипалася вщент.

— Аглає! — цей хрипкий, рідний голос перекрив увесь шум терміналу.

Я не втрималася і кинулася йому назустріч. Каспіан випустив сумку прямо на підлогу і підхопив мене на льоту, відриваючи від землі. Його обійми були настільки міцними, що мені на мить забракло дихання, але це було найкраще відчуття у світі.

— Боже, як же я скучив... — прошепотів він мені в шию, зариваючись обличчям у моє волосся. — Кожна година там здавалася вічністю. Ти навіть не уявляєш, як мені тебе бракувало.

Він обережно поставив мене на ноги, але не відпустив. Його великі, теплі долоні обхопили моє обличчя, і він почав жадібно вдивлятися в мої очі, ніби намагався переконатися, що я справжня. Потім він нахилився і поцілував мене — довго, глибоко, з усією тією тугою, що накопичилася за час розлуки. У цьому поцілунку було все: і біль від відстані, і радість повернення.

— Ти така гарна сьогодні, — промовив він, ледь відсторонившись. — Ця сукня... ти вся ніби світишся. Щось змінилося, Аглає. Ти якась інша.

Я хитро посміхнулася, відчуваючи, як всередині все тріпоче від таємниці, яку я зберігала.

— Ти помітив? — я легенько торкнулася його щоки. — Каспіане, у мене для тебе є сюрприз. Навіть декілька. Але немає сенсу просто про це розповідати... це треба бачити на власні очі.

Він здивовано підняв брову, переводячи погляд на Артура, який уже підійшов і забрав його сумку. Артур лише мовчки кивнув, дотримуючись нашої домовленості.

— Сюрприз? Прямо зараз? — Каспіан усміхнувся, і в його очах нарешті з’явилися ті самі іскорки життя. — Я думав, ми поїдемо додому, і я нарешті зможу просто видихнути поруч із тобою.

— Додому ми обов’язково поїдемо, але трохи пізніше. Повір, цей сюрприз вартий кожної хвилини твого часу. Ходімо в машину.

Ми радо попрямували до виходу, тримаючись за руки так міцно, ніби боялися знову загубитися. Каспіан не відпускав мою долоню ні на мить. Коли ми підійшли до автівки, він зупинився, щоб відчинити мені двері, але перед тим, як я сіла, він знову притягнув мене до себе.

Він нахилився до мого вуха, і його голос став неймовірно ніжним та тихим:

— Знаєш, Аглає... поки я був там, серед усіх цих переговорів та проблем, я зрозумів одну річ. Весь цей бізнес, усі ці гроші й боротьба — це просто порох. Тільки коли я повертаюся до тебе, я відчуваю, що я справді живий. Ти — мій єдиний дім. І що б там не сталося, доки ти поруч, я непереможний.