Розділ 29

Ось і настав день, коли це пекло повинно закінчитись.

Я стояла біля вікна спальні, спостерігаючи, як перші промені сонця розрізають туман над садом. Це повітря здавалося наелектризованим. Сьогодні або ми поставимо жирну крапку в історії «Еко-Транс-Груп», або я втрачу все. Третього варіанту не було.

Після короткої наради з Артуром я зрозуміла, що діяти треба негайно. Ми вирішили не залучати Злату — вона й так зробила неможливе. До того ж за нею міг тягнутися «хвіст» після її візиту в офіс. Ризикувати подругою я не мала права.

Я сіла в свою машину і поїхала в інший кінець міста, у величезний будівельний гіпермаркет, а потім у продуктовий склад. Мені потрібно було розчинитися в натовпі. Я купувала все окремо: у першому магазині — щільні зіп-пакети великого розміру, пакувальну плівку та скотч. У другому — десять великих п’ятикілограмових мішків звичайного пшеничного борошна вищого ґатунку.

Коли я вантажила ці мішки в багажник, мої руки мимоволі тремтіли. Для випадкового перехожого я була просто господинею, що готується до великої випічки. Але я знала, що в цих пакунках — вирок для Люка та Вікторії.

Повернувшись додому, я зачинилася в підвальному приміщенні, куди рідко заходили батьки. Я розстелила на великому столі чисту поліетиленову плівку. Поруч поставила електронні кухонні ваги.

Процес був монотонним і майже медитативним. Я розрізала паперові мішки, і біла хмара муки підіймалася в повітря, осідаючи на моїх віях та одязі. Я ретельно відважувала по одному кілограму в кожен зіп-пакет. Потім випускала повітря, щільно закривала замок і обмотувала кожен пакет харчовою плівкою, як це роблять справжні контрабандисти, щоб вантаж був герметичним.

Мої рухи ставали дедалі чіткішими. Я складала готові брикети в міцні картонні коробки, які заздалегідь підготувала. Всього вийшло п'ять коробок. Важких, щільних, професійно запакованих. Зверху я заклеїла їх коричневим скотчем.

Дивлячись на результат своєї роботи, я відчула холодну відстороненість. У цих коробках не було нічого незаконного, але для того, хто їх отримає в темряві складу, вони будуть пахнути великими грошима і довгим терміном ув’язнення.

Поки я фасувала «товар», Артур не гаяв часу. Він заїхав до мене по обіді, виглядаючи зосередженим і суворим.

— Усе готово, Аглаєчко, — тихо сказав він, заходячи в підвал. — Я зустрівся зі своїм знайомим із департаменту. Його звати Олег. Коли він почув запис розмови Злати з босами «Еко-Трансу», у нього очі загорілися. Він давно чекав приводу «хлопнути» цю контору, але у них був занадто сильний дах у міністерстві. Тепер, коли є конкретний вантаж і конкретний час, він бере це під особистий контроль.

— Ви розказали йому про муку? — запитала я, витираючи білі від порошку руки об фартух.

— Так. Він оцінив ідею. Це ідеальна пастка. Офіційно це буде операція по затриманню великої партії наркотиків. Коли експертиза потім покаже муку — це вже не матиме значення, бо факт наміру перевезти контрабанду зафіксований на диктофон, а працівники на складі приймуть вантаж як нелегальний. Олег підготував три екіпажі спецназу. Вони будуть чекати на в’їзді в місто, на посту ДАІ, який «випадково» вирішать посилити сьогодні вночі.

— А хлопці для доставки?

— Знайшов. Двоє моїх колишніх товаришів по службі. Вони вже отримали інструкції. О другій годині ночі вони під’їдуть на термінал Б-4 на непримітному фургоні. Вони представляться людьми «тієї самої леді» і передадуть коробки вантажникам «Еко-Трансу». Головне — вони зафіксують на приховану камеру, як працівники компанії Люка забирають вантаж і ховають його в основну фуру.

Артур підійшов до коробок і спробував підняти одну.

— Важкі. Те що треба.

Я сіла на стілець, відчуваючи, як втомлено гудуть ноги. План був ідеальним. Кожен гвинтик цієї машини правосуддя був змащений і готовий до роботи. Копи попереджені, записи передані, хлопці найняті, а вантаж сфабрикований.

— Сьогодні вночі все закінчиться, — повторила я, дивлячись на свої руки, побілені борошном. — Люк думав, що він грає з нами. Але він не врахував, що ми змінимо правила гри.

Артур кивнув, взяв першу коробку і попрямував до виходу.

— Готуйтеся, Аглає. Ніч буде довгою.

Поки Артур завантажував останні коробки з «товаром» у свій позашляховик, я піднялася до ванної, щоб змити з обличчя та волосся білий пил від борошна. Я дивилася у дзеркало на своє втомлене відображення і раптом завмерла. Мою увагу привернув календар, що висів на стіні біля дзеркала.

Я почала гарячково рахувати дні. Десяте число... одинадцяте... чотирнадцяте. Холодний піт виступив на чолі. Весь цей стрес, переховування від Люка, операції з диктофонами — я зовсім забула про себе. У мене була затримка. І не на день чи два, а вже на добрих два тижні.

Серце пропустило удар. Це не міг бути просто стрес. Внутрішній голос, який до цього кричав про помсту, раптом став тихим і трепетним.

— Тільки не зараз... — прошепотіла я, притискаючи руку до живота. 

Я тремтячими пальцями схопила телефон і набрала Злату.

— Злат, ти вже виїхала? — мій голос зірвався.

— Так, якраз сідаю в таксі. Артур сказав, що мені краще бути у тебе, поки все не закінчиться. Щось сталося? Ти звучиш так, ніби побачила привида.

— Злат, будь ласка... заїдь у будь-яку цілодобову аптеку по дорозі. Купи тест на вагітність. Найкращий, який у них є. А краще — два.

У слухавці запала мертва тиша. Я чула лише шум міста на фоні.

— Аглає... ти серйозно? — голос Злати став неймовірно ніжним. — Ти думаєш, що...

— Я не знаю, що я думаю! Просто купи і приїжджай. Будемо сидіти в мене, чекати новин по операції, і... мені треба знати. Завтра повертається Каспіан. Я хочу зустріти його або з перемогою, або з цією новиною. А краще — з усім разом.

— Лечу ! — коротко кинула вона і поклала слухавку.

Злата влетіла в кімнату, важко дихаючи, наче вона бігла ці три поверхи пішки. Її щоки порозовіли від нічного холоду, а в руках вона міцно стискала білий аптечний пакет. Ми переглянулися — у цьому погляді було все: і страх перед невідомим, і надія, і та особлива жіноча солідарність, яка сильніша за будь-які плани перехоплення.