Розділ 28

Злата пішла рано, кинувши наостанок короткий погляд у дзеркало: ідеально зачесане волосся, дорогий діловий костюм, який вона витягла з моєї шафи, і такий крижаний вираз обличчя, що я на мить сама повірила, ніби передо мною акула чорного ринку.

— Ні пуху, — прошепотіла я, зачиняючи за нею двері.

— До біса, — відгукнулася вона, навіть не обернувшись.

І ось тоді почалося моє пекло — очікування.

Перші дві години я намагалася бути «нормальною». Я спустилася до сніданку, змусила себе з’їсти кілька ложок вівсянки, хоча горло стиснулося так, ніби там застряг камінь. Мама щось розповідала про нові квіти в саду, тато переглядав ранкові новини.

— Аглає, ти сьогодні сама не своя, — зауважила мама, приглядаючись до моїх блідих щік. — Може, вийдеш на сонце? Почитаєш у гамаку?

— Так, мамуль, мабуть, так і зроблю, — збрехала я, швиденько ставлячи порожню тарілку в раковину.

Я вийшла в сад, але замість книги в моїх руках був телефон. Я не зводила з нього очей, наче могла силою думки змусити його завібрувати. 10:15. Злата мала вже бути в офісі. Зараз вона заходить у ліфт. Зараз вона представляється на рецепції. Зараз вона бачить його. Від однієї думки про Люка поруч зі Златою в мене починали німіти кінчики пальців.

Я ходила колами по терасі, намотуючи кілометри. Кожен крок віддавався в голові: «А якщо він її впізнав? А якщо Вікторія помітила диктофон?».

Раптом на доріжці з’явився Артур. Він не підходив близько, просто стояв біля машини, схрестивши руки на грудях, і спостерігав за мною. Його присутність, яка раніше заспокоювала, тепер викликала роздратування. Він був нагадуванням про те, що Каспіан далеко, а я граю в гру, за яку він би мене точно не похвалив.

— Ви занадто багато нервуєте сьогодні, Аглаєчко, — подав він голос, коли я вдесяте пройшла повз нього. — Злата пішла пішки, але за територією її чекало таксі. Ви щось затіяли?

Я завмерла, намагаючись вирівняти дихання.

— Просто нудьгую за чоловіком, Артуре. Тобі це не знайомо?

Артур ледь помітно примружився. Він мені не повірив, але, на щастя, промовчав. Його мовчання було важким, як грозова хмара.

13:40. Час зупинився. Я зачинилася у своїй кімнаті, зашторила вікна і просто лягла на підлогу. Холодний паркет трохи приводив до тями. Я уявляла кабінет Вікторії: шкіряні крісла, запах дорогого парфуму і брехня, яка ллється рікою.

Я відкрила ноутбук, знову дивлячись на той самий скриншот про фуру-привид. Це була єдина зачіпка. Я відчувала себе безпорадною. Злата ризикувала життям, а я просто «проводила день».

«Ну де ж ти, Злат? Просто дай знати, що ти вийшла звідти...» — благала я подумки.

Я набрала коротке повідомлення: «Як справи?», але тут же стерла його. Не можна. Якщо її телефон задзвонить у невідповідний момент — це кінець.

Я підійшла до дзеркала. Втома від безсонної нічної варти і ранкового стресу зробила мої очі величезними й темними. Я виглядала як людина, яка стоїть на краю прірви і чекає — чи то поштовху в спину, чи то рятівної руки.

Годинник на стіні цокав так гучно, ніби кожен удар молотом бив по моїх натягнутих нервах. 15:30. Минуло вже понад п'ять годин з того моменту, як Злата переступила поріг того офісу. Я не знаходила собі місця: то бралася перекладати речі в шафі, то виходила на балкон, то знову міряла кімнату кроками.

Раптом телефон на ліжку коротко завібрував. Я підлетіла до нього так швидко, що ледь не збила лампу.
Злата (15:32): «Все. Я вийшла. Їду до тебе».

Полегшення накрило мене такою хвилею, що коліна підкосилися, і я просто сповзла на підлогу, притискаючи телефон до грудей. Вона жива. Вона вийшла.

Я тут же почала гарячково друкувати відповідь:

Я (15:33): «Боже, дякую! Я вже посивіла тут! Як все пройшло? Ти записала? Вони щось підозрюють? Злат, не мовчи!»

Я бачила, як з’явилися дві галочки — прочитано. Але відповіді не було. Хвилину, дві, п'ять... Екран залишався порожнім.

Я (15:45): «Злат? Чому ти не відповідаєш? Щось сталося?»

Тиша. Ця тиша була гіршою за саме очікування. У голові знову почали роїтися жахливі сценарії: а що, якщо за нею стежать? А що, якщо її змусили це написати, а самі зараз забирають телефон?

Минула година. Потім друга. Сонце вже почало сідати, заливаючи кімнату тривожним червоним світлом. 17:40. Я вже була готова бігти до Артура і благати його їхати на пошуки, плюнувши на всю конспірацію.

Аж раптом знизу почувся звук під’їжджаючого таксі, а за мить — приглушений голос Артура біля воріт. Я вискочила з кімнати, перестрибуючи через сходинки, і вилетіла на подвір’я саме тоді, коли Злата входила в хвіртку.

Вона виглядала... дивно. Ідеальна укладка трохи розтріпалася, на щоці розмазалася лінія підводки, а руки вона глибоко запхала в кишені свого пальта. Вона йшла швидко, не дивлячись на Артура, який проводжав її підозрілим поглядом.

— Злато! — я кинулася до неї, але вона лише мовчки схопила мене за лікоть і потягнула в бік будинку.

— У кімнату. Швидко, — кинула вона крізь зуби. Її голос був настільки серйозним, що мені стало по-справжньому страшно.

Ми залетіли в мою спальню. Злата з розмаху штовхнула двері, зачинила їх на замок і нарешті витягла руки з кишень. Її пальці помітно тремтіли. Вона мовчки дістала з сумочки диктофон і кинула його на ліжко, наче він був розпеченим вугіллям.

— Ти не уявляєш... — почала вона, важко дихаючи. — Ти навіть близько не уявляєш, Аглає, у що ми вляпалися. 

— Це був повний сюр, Аглає, — видихнула вона, витираючи долонею лоб. — Я зайшла туди, і там була Вікторія. Вона дивилася на мене, як змія на кролика. А потім з’явився Люк... Господи, він став ще огиднішим, ніж ти описувала. Такий собі «господар життя» у дорогому костюмі. Я думала, серце вискочить через ребра, але я ввімкнула свою внутрішню мегеру і просто пішла напролом. Та що я тобі розказую... зараз сама все почуєш.