Розділ 27

Ніч була нескінченною. Поки Злата мирно сопіла поруч, загорнувшись у ковдру, як у кокон, я не могла зімкнути очей довше, ніж на пів години. Щоразу, коли я провалювалася в забуття, перед очима випливала та клята фура-привид, обличчя Люка з його мерзенною посмішкою та холодний погляд Вікторії.

Я переверталася з боку на бік, дивлячись на цифри годинника, які повільно змінювалися. Мій мозок працював як зламана кавомолка — шумно й хаотично. Як їх прикрити? Як знищити цю четвірку так, щоб вони більше ніколи не виринули з темряви? Слова Артура про «особливих клієнтів» не давали мені спокою. Якщо закон безсилий, а офіційні бази пусті, значить, треба йти іншим шляхом. Шляхом компромату, який неможливо буде заперечити.

Коли перші промені сонця почали пробиватися крізь щілини жалюзі, забарвлюючи кімнату в блідо-сірий колір, я нарешті сіла на ліжку. У голові була дивна, холодна чіткість. Я знала, що треба робити.

Злата солодко потягнулася і нарешті розплющила очі, мружачись від світла.

— О боже, Аглає... ти що, вже встала? — пробурмотіла вона хрипким від сну голосом. — Котра година? Ти взагалі спала?

Я повернулася до неї, і, мабуть, мій вигляд був настільки рішучим, що Злата миттєво прийшла до тями й сіла навпроти.

— Злат, я цілу ніч не спала. Я крутила це все в голові сотні разів. І я придумала, як ми їх дістанемо.

Подруга зацікавлено примружилася, відкидаючи волосся з обличчя.

— Ну, не томи. Який план? Ми знову ліземо в бази даних?

— Ні, — я заперечно похитала головою. — Бази нам нічого не дадуть, Артур уже перевірив. Нам потрібні живі докази. Голоси. Нам потрібно, щоб вони самі розповіли про свої махінації. Люк самовпевнений, а Вікторія вважає себе найрозумнішою. Вони обов'язково проговоряться, якщо їх правильно спровокувати.

Я зробила коротку паузу, відчуваючи, як серце починає битися швидше від власної зухвалості.

— Злат, мені потрібно поїхати в місто. Прямо зараз.

— Навіщо? — здивувалася вона. — Ми ж тільки прокинулися.

— Мені потрібно купити диктофон. Але не просто іграшку в телефоні, а професійну, маленьку штучку, яку можна приховати де завгодно — під столом, у підкладці сумки чи навіть за шторами в кабінеті. Якщо ми зможемо записати хоча б одну їхню розмову про ці фури або про «особливих клієнтів», у нас буде важіль. Ми зможемо шантажувати Вікторію або передати запис Каспіану через Артура. Це буде наш головний козир.

Злата кілька секунд мовчки дивилася на мене, а потім на її обличчі з’явилася та сама азартна посмішка.

— Ого... Подруго, та ти стаєш справжньою шпигункою. Професійний диктофон — це тема. Тільки як ти збираєшся його підкинути?

— Про це подумаємо пізніше, — я вже підхопилася з ліжка і побігла до шафи. — Зараз головне — техніка. Збирайся, поїдемо в той спеціалізований магазин електроніки в центрі. Поки батьки сплять.

Ми зібралися за лічені хвилини. Я накинула перше, що потрапило під руку — джинси та вільний худі, щоб приховати внутрішнє тремтіння. Злата, хоч і була заспана, вже ввійшла в азарт і підфарбовувала вії, паралельно взуваючи кросівки.

— Головне — не палитися перед твоїм «цербером», — прошепотіла вона, коли ми тихо спускалися сходами, намагаючись не розбудити батьків.

Артур, як завжди, не спав. Він стояв біля свого позашляховика, перевіряючи щось у планшеті. Побачивши нас, він випрямився, і його погляд миттєво став запитально-суворим.

— Аглаєчко, Злато, доброго ранку. Кудись збираєтесь так рано? — він глянув на годинник, а потім знову на нас.

— Артуре, нам треба в місто. Терміново, — я намагалася, щоб мій голос звучав максимально впевнено й діловито. — Будь ласка, відвези нас.

Артур на мить завагався, його очі злегка звузилися.

— У місто? Навіщо? Каспіан  просив, щоб ви залишалися в безпеці на території маєтку. Якщо це шопінг, то магазини ще зачинені.

— Це не шопінг, — відрізала я, дивлячись йому прямо в очі. — І не питай «навіщо». Просто відвези. Це особиста справа, Артуре. Хіба я не маю права виїхати з дому без допиту?

Злата поруч зі мною демонстративно склала руки на грудях, підтримуючи мою лінію оборони. Артур зітхнув — він знав, що коли я в такому настрої, сперечатися марно, а силою тримати мене він не мав права.

— Добре. Сідайте в машину, — він відчинив нам задні двері. — Але я буду поруч.

Дорога до міста пройшла в мовчанні. Я дивилася у вікно, прокручуючи в голові план. Нам потрібен був магазин «шпигунської» техніки — один із тих непомітних підвальчиків у центрі, де продають професійне обладнання.

Коли ми зупинилися біля потрібної адреси, Артур хотів вийти з нами, але я зупинила його жестом.

— Зачекай тут. Ми швидко. Це... дівочі справи.

Він невдоволено хмикнув, але залишився в салоні, не зводячи очей з дверей магазину. Ми зі Златою майже забігли всередину.

Магазин зустрів нас специфічним запахом озону та пластику. За прилавком сидів худий хлопець у товстих окулярах, який навіть не підняв голови, коли ми зайшли.

— Нам потрібен диктофон, — випалила я, підходячи ближче. — Найменший, який у вас є. Але щоб записував чисто, навіть якщо він буде захований у тканині чи за меблями. І щоб батарея тримала довго.

Хлопець повільно підвів погляд, оцінив наш вигляд і мовчки дістав із під скляної вітрини маленьку чорну коробочку, розміром не більше за флешку.

— Ось цей — професійний, — почав він монотонним голосом. — Високочутливий мікрофон з шумопоглинанням. Активується на голос. Пам'яті вистачить на 200 годин. Його не знайде жоден звичайний детектор, якщо не знати, де шукати. Магнітне кріплення в комплекті.

Я взяла гаджет у руки. Він був легким, майже невагомим, але в ньому відчувалася якась небезпечна сила. Це була наша зброя.

— Беремо, — сказала я, дістаючи картку.

Злата в цей час крутила в руках інший пристрій, схожий на ґудзик.

— Аглає, дивись, це ж геніально... — прошепотіла вона, але я хитала головою. Нам потрібна була надійність.

Коли ми вийшли з магазину, я міцно стискала коробочку в кишені худі. Артур проводжав нас підозрілим поглядом, коли ми сідали назад у машину.