Глава 25

Коли позашляховик Артура нарешті зупинився біля нашого будинку, я відчула, як тепла хвиля полегшення накрила мене з головою. Це був не просто будинок — це було місце, де нарешті панував спокій. Більше не було того гнітючого страху, який висів над нашою родиною місяцями. Каспіан дотримав слова: він не просто забрав мене, він повністю очистив ім'я мого батька, закрив усі його рахунки й витягнув тата з тієї прірви, у яку той ледь не впав.

Артур мовчки відчинив мені двері. Його погляд був дружнім, він лише коротко кивнув на освітлені вікна другого поверху.

— Спокійної ночі, Аглаєчко. Відпочивайте з батьками. Я буду на зв'язку, якщо знадоблюсь.

Я піднялася сходами, і двері відчинилися ще до того, як я встигла дістати ключі. На порозі стояв Дмитро. Мій батько. Він виглядав так, як у найкращі свої часи: плечі розправлені, погляд впевнений, а на обличчі — щира, широка посмішка. Вперше за довгий час у його очах не було того болісного страху за завтрашній день.

— Приїхала, донечко! — він міцно обійняв мене, і я відчула запах його знайомого одеколону. — Ми вже й не сподівалися, що Каспіан тебе сьогодні відпустить. Проходь швидше, мама там уже весь вечір на кухні чаклує.

Ми зайшли всередину. У домі пахло свіжою випічкою та корицею. Це був запах справжнього дому, де тебе люблять і чекають. На кухні мама вже розставляла наші улюблені порцелянові чашки. Побачивши мене, вона кинула все і притиснула мене до себе, наче ми не бачилися цілу вічність.

— Ну, розповідай, як ти? — мама налила мені запашного чаю з чебрецем. — Ми чули, що Каспіан поїхав у справах. Він такий заклопотаний останнім часом, але тато каже, що справи в нього йдуть блискуче.

— Так, він полетів на тиждень, — я зробила ковток чаю, відчуваючи, як приємне тепло розливається по тілу. — У нього там якийсь складний об'єкт на півночі. Каже, що зв'язку не буде, тому я вирішила побути у вас.

Тато сів поруч і з задоволенням відкинувся на спинку стільця.

— Це добре, Аглає. Каспіан молодець. Він людина слова. Знаєш, я спочатку боявся, як воно все складеться, але зараз бачу — він за тебе горою. І за нас теж. Він зробив для нашої родини стільки, що я ніколи не втомлюся йому дякувати. Тепер я нарешті можу спати спокійно, знаючи, що в тебе все добре, і наш дім — це знову наш дім, а не чиясь власність.

Ми сиділи так близько години. Це були ті самі розмови «ні про що» і про все на світі водночас: про нові квіти в саду, про те, що тато планує оновити кабінет, про останню поїздку мами до подруги. Атмосфера була легкою, наповненою сміхом і спокоєм. Батько жартував, мама підклала мені ще один шматочок пирога, і на мить я майже забула про Люка, про Вікторію та про той холодний офіс Громов-Тауер.

— Ох, любі мої... — я солодко позіхнула, відчуваючи, як втома нарешті бере своє. — Я б сиділа з вами до ранку, але очі просто закриваються. Дорога була важкою, та й день видався емоційним.

— Звичайно, йди, золота моя, — тато підвівся і поцілував мене в маківку. — Твоя кімната готова. Ми так раді, що ти цей тиждень будеш поруч. Спи, скільки захочеш. Завтра буде чудовий день.

Я вийшла з кухні, відчуваючи на душі таку легкість, якої не було вже дуже давно. Каспіан дав мені не просто захист, він повернув моїм батькам їхнє життя, а мені — впевненість у тому, що я зробила правильний вибір.
Я повільно піднялася на другий поверх, де кожен крок по м’якому килиму відгукувався в моєму тілі приємною млостю. Моя спальня зустріла мене знайомим затишком: приглушене світло нічників, аромат лаванди від свіжої білизни та ідеальна тиша, яку не порушував шум великого міста.

Я зайшла у ванну кімнату й щільно зачинила двері. Клацання замка пролунало як фінальна крапка в цьому нескінченному дні. Я підійшла до дзеркала і кілька секунд просто дивилася на своє відображення. На моєму пальці тьмяно блищав срібний перстень Каспіана — важкий, холодний, він здавався якорем, що тримав мене в реальності. Я повільно зняла його й поклала на мармурову стільницю, поруч із сережками.

Відкривши крани, я дочекалася, поки ванна кімната наповниться густою парою. Одяг полетів на підлогу — весь цей офісний шик, який я носила сьогодні як обладунки, тепер здався мені зайвим і важким. Я ступила під гарячі струмені душу, і в перший момент мені здалося, що я нарешті почала дихати.

Вода стікала по моїх плечах, змиваючи втому, запах кави, дорогий парфум Каспіана і той липкий, невидимий осад, який залишився після зустрічі з Люком. Я заплющила очі, підставляючи обличчя під пружні краплі. Я мила волосся повільно, насолоджуючись ароматом свого улюбленого шампуню з нотками мигдалю. Кожен рух був наповнений якоюсь медитативною спокійністю. У цьому домі, де батько нарешті усміхався, а борги стали лише страшним спогадом, я відчувала себе в безпеці. Справжній безпеці.

Вийшовши з душу, я загорнулася у великий білий рушник, відчуваючи, як розпарена шкіра відгукується на прохолоду повітря легким тремтінням. Я втерла в тіло легкий лосьйон і одягла свою улюблену шовкову піжаму ніжно-перлинного кольору. Тканина ковзнула по шкірі, наче прохолодна вода.

Я вимкнула світло у ванній і попрямувала до ліжка. Воно було величезним, застеленим ідеально накрахмаленою білизною. Коли я пірнула під ковдру, мені здалося, що я провалилася в м’яку хмару. Подушки пахли домом, мамою і спокоєм. Але попри втому, рука автоматично потягнулася до тумбочки.

Екран телефону розрізав темряву спальні різким світлом. Я глянула на час — була вже глибока ніч. Каспіан зараз, мабуть, уже був далеко, поза зоною доступу, у своєму світі цифр, контрактів і холодного розрахунку. Порожнеча з лівого боку ліжка відчувалася гостро, але я знала, що цей тиждень потрібен нам обом.

Я відкрила діалог зі Златою. Вона була єдиною людиною, з якою я могла не грати роль «пані Громової». Вона знала все: про угоду, про мій страх спочатку і про те, як поступово Каспіан став для мене кимось набагато більшим, ніж просто кредитором.

Я швидко набрала текст, відчуваючи, як губи мимоволі розтягуються в посмішці:
«Привіт, сонечко! Я вже вдома у батьків. Каспіан поїхав на тиждень у своїх справах, зв’язку з ним не буде, тож я офіційно у "відпустці". Завтра дуже чекаю тебе в гості ;) Приходь зранку на бранч, маю стільки всього тобі розповісти — ти просто не повіриш! Скучила неймовірно. Обіймаю!»