Розділ 24

Після приїзду з офісу маєток здавався занадто великим і порожнім. Ми піднялися на другий поверх у гнітючому мовчанні. Каспіан не пішов переодягатися — він розстебнув верхній ґудзик сорочки, послабив вузол краватки й жестом запросив мене у свій кабінет. Я бачила по його очах, що те, що він збирався сказати, дається йому нелегко.

Він підійшов до свого масивного столу, але не сів, а просто сперся на нього руками, дивлячись на розкладені папери. Потім важко зітхнув і підняв на мене погляд, у якому змішалися втома та сувора рішучість.

— Малеча, підійди до мене, — тихо промовив він.

Я зробила кілька кроків, відчуваючи, як тривога знову починає скручувати шлунок. Він взяв мої руки у свої — його долоні були гарячими, а хватка — владною, наче він намагався зафіксувати цей момент у пам'яті.

— Послухай мене дуже уважно. У мене є справи, які я відкладав занадто довго. Це закрита угода на півночі, пов’язана з державними тендерами та нафтовими вишками. Це не має відношення до Люка чи Вікторії, це просто... старий борг перед моїми партнерами, який я маю закрити особисто. Якщо я не поїду зараз, я втрачу контроль над частиною імперії, яку будував роками.

Я хотіла щось заперечити, але він м'яко приклав палець до моїх губ.

— Мене не буде рівно тиждень. Я вилітаю сьогодні вночі приватним рейсом. Але є одна умова, яка тобі дуже не сподобається. Там, де відбуватимуться переговори — це закрита зона, свого роду "бункер" для великих гравців. Там діє режим повної конфіденційності. Це означає, що я здаю всі свої телефони, планшети та засоби зв’язку ще на в’їзді.

— Тобто... ми взагалі не зможемо говорити? — мій голос здригнувся, ставши зовсім тонким. — Жодного дзвінка? Жодного повідомлення перед сном? Каспіане, після того, що сталося сьогодні в офісі... як ти можеш просити мене про це?

— Я знаю, як це звучить, — він притягнув мене ближче, обхоплюючи мою талію і втискаючи моє обличчя в згиб своєї шиї. Я відчула запах його парфуму, змішаний із запахом стресу та адреналіну. — Мені самому огидна думка про те, що я не почую твій голос сім днів. Але такі правила гри на тому рівні. Жодного цифрового сліду. Жодної можливості для прослуховування.

Я відсторонилася, дивлячись йому в очі. У моїй голові паморочилося.

— А якщо Люк прийде сюди? Якщо він знову щось вчинить? Я буду тут сама, не знаючи, чи ти взагалі живий, чи ти повернешся...

— Ти не будеш сама, — його голос став твердим, як сталь. — Артур залишається тут. З ним буде ще десять людей, перевірених роками. Вони не просто охоронці, вони професіонали, які пройшли гарячі точки. Маєток переходить у режим повної блокади. Ти не виходиш за територію, не приймаєш жодних гостей, не відкриваєш пошту. Для всього світу тебе не існує, поки я не повернуся.

Він почав повільно гладити моє волосся, заспокоюючи, як перелякану дитину, але в його очах я бачила, що йому самому боляче залишати мене.

— Сім днів, Аглає. Сім днів тиші. Це буде важко, я знаю. Тобі здаватиметься, що кожен шелест за вікном — це загроза. Але ти маєш бути сильною. Ти — жінка Громова, пам'ятаєш? Ти витримала погляд Люка сьогодні, ти розкусила їхній план. Ти впораєшся.

Я заплющила очі, намагаючись стримати сльози. Тиждень без зв'язку в домі, де кожна тінь нагадує про небезпеку. Після того, як мій колишній воскрес із мертвих і з'явився в новому образі, тиша здавалася мені найбільшим ворогом.

— Обіцяй мені, що ти не будеш робити дурниць, — прошепотів він мені у вухо. — Обіцяй, що будеш слухатися Артура. Це єдиний спосіб для мене бути спокійним там, де я буду відрізаний від світу.

— Обіцяю, — видихнула я, хоча серце кричало зовсім інше.

Каспіан підняв моє підборіддя і впився в мої губи довгим, болісно-солодким поцілуванням. Це був поцілунок прощання, у якому було занадто багато тривоги. Я відчувала, як він намагається передати мені свою силу, але все, що я відчувала — це наростаючу порожнечу всередині.

— Іди, відпочинь трохи, — сказав він, відпускаючи мене. — Мені треба зібрати документи і віддати останні вказівки. Ми повечеряємо разом, а потім... мені треба буде їхати.

Я вийшла з кабінету, відчуваючи, як кожен мій крок віддає глухим болем у скронях.

Коли я нарешті почула в слухавці гудки, а потім рідний голос мами, у мене всередині все просто обірвалося. Це був той самий теплий, трохи заклопотаний голос, який завжди асоціювався у мене зі спокоєм.

— Алло, Аглаєчко! — мама відповіла миттєво. — Донечко, як ти? Ми з батьком щойно про тебе згадували, тато каже: «Чого це наша мала не дзвонить, може, роботами там завалили?». Як здоров'я? Як Каспіан?

Я притиснула телефон до вуха, намагаючись вдихнути глибше, щоб голос не здригнувся.

— Привіт, мамусю... У мене все добре. Справді. Просто хотіла сказати, що Каспіан сьогодні вночі від’їжджає у відрядження. Його не буде цілий тиждень, і там, куди він їде, зовсім не буде зв’язку. Такий режим секретності по роботі.

— На цілий тиждень? — мама на тому кінці дроту аж притихла на мить. — Ой, лишенько, а як же ти там сама в тому величезному будинку? Це ж нудьга смертельна, та й тривожно якось... Аглає, а може, ти до нас приїдеш? Ну справді! Батько як почує, то вмить кімнату твою прибере. Ми так давно тебе не бачили, вже й забули, коли ти востаннє у нас ночувала.

Я заплющила очі, уявляючи свою стару кімнату, де на підвіконні все ще стоять мої книги.

— Мам, я б дуже хотіла, але Каспіан просив мене побути вдома, каже, що так безпечніше...

— Та яка там безпека, доню! — перебила мама, і я почула, як вона зашурхотіла чимось на кухні. — У нас тут тиша, як у раю. Тобі треба розвіятися, а то ти в тому місті зовсім зів’янеш. До речі, я вчора Злату бачила в магазині. Вона як почула твоє ім'я, то відразу розквітла. Питала, як ти там, чи не забула своїх. Казала, що їй тебе дуже не вистачає, хоче посидіти, попліткувати, як раніше. Ви ж зі Златкою завжди були не розлий вода, вона так за тобою скучила! Приїжджай, ми і її покличемо, посидимо на веранді, чаю поп'ємо з нашою малиною.