Розділ 23

Ранок почався не з сонячних променів, а з відчуття, ніби в кімнаті викачали все повітря. Я прокинулася від того, що ліжко поруч було холодним. Каспіана не було. У великому маєтку панувала така тиша, від якої закладало вуха — та сама зловісна тиша, що передує катастрофі.

Я накинула халат і, майже не дихаючи, пішла на звук приглушених голосів, що долинав із кабінету. Двері були прочинені. У повітрі стояв густий запах сигаретного диму та міцної кави. Каспіан стояв біля вікна, його біла сорочка була розстебнута на кілька ґудзиків, а рукави закочені до ліктів. Він виглядав так, ніби за ніч постарів на кілька років.

— Як? — його голос був схожий на хрускіт битого скла. — Артуре, ти хочеш сказати, що він просто вийшов через парадні двері?

Я зупинилася в дверях, відчуваючи, як серце пропускає удари. Артур, начальник охорони, стояв перед столом, опустивши голову.

— О третій ранку, Каспіане. Папери були підписані на найвищому рівні. В базі даних стався «збій» — записи про його затримання зникли. Офіційно Люка ніколи не було в СІЗО. Його вивели під іншим прізвищем. Тепер він — Крістіан Вайс. Австрійський підданий з ідеальною історією.

Я відчула, як підлога під ногами почала хитатися. Каспіан різко обернувся і побачив мене. Його очі були налитими кров’ю від безсоння.

— Аглає... — він зробив крок до мене, але зупинився.

— Він вийшов? — мій голос тремтів так, що я ледь вимовляла слова. — Каспіане, він же намагався вбити тебе! Як вони могли його відпустити?

Каспіан підійшов і міцно схопив мене за плечі. Його пальці ледь не впивалися в мою шкіру.

— Гроші й корупція, малеча. Вікторія та її друзі купили йому не просто свободу — вони купили йому нову особистість. Тепер він не зек. Тепер він — елітний консультант. Чистий, недоторканний. Люка більше не існує. Є Крістіан Вайс.

Я задихнулася.

— Крістіан? Він навіть ім'я вибрав схоже на твоє? Це... це якесь божевілля.

— Це знущання, — процідив Каспіан, і я побачила, як на його щелепах заграли жовна. — Вони грають зі мною. Думають, що якщо він змінив паспорт, то я забуду смак крові на своїх губах.

Я відчула, як холодний піт проступає на спині.

— Що ми будемо робити?

Каспіан важко зітхнув і притягнув мене до себе, втискаючи моє обличчя у свої груди. Я чула, як його серце б’ється — швидко, потужно, наче мотор літака перед зльотом.

— Сьогодні в офісі в мене зустріч. Приїдуть якісь нові люди, потенційні партнери, яких мені нав'язали через банк. Я не знаю, хто вони, але в мене дуже погане передчуття. Я не можу залишити тебе тут. Після того, як цей щур вийшов на волю, я не довіряю навіть стінам цього будинку.

Він відсторонився і зазирнув мені в очі.

— Ти поїдеш зі мною. Одягайся так, щоб вони бачили: ти — жінка Громова. Ми просто поїдемо, проведемо цю зустріч із тими новими співрозмовниками, ким би вони не були, і повернемося. Я хочу, щоб ти була під моїм наглядом кожну секунду.

— Хто ці співрозмовники? Ти хоча б імена знаєш? — запитала я, відчуваючи, як тривога розростається в грудях, наче чорна діра.

— Тільки назву компанії. Якийсь фонд «Арес». Артур каже, що там нові обличчя, ніхто раніше їх не бачив. Просто чергові багатії, які хочуть засунути ніс у мій бізнес. Але мені байдуже, хто вони. Головне — щоб ти була поруч.

Я кивнула, хоча всередині все кричало про небезпеку. Ранок, який мав бути теплим після вчорашнього вечора, перетворився на холодний кошмар.

Я повернулася до своєї кімнати, але рухи мої були механічними. Сонця в небі так і не побільшало — воно зависло десь за хмарами, наче теж боялося того, що принесе цей день. Я знала: сьогодні мій зовнішній вигляд мав бути не просто красивим, він мав стати моїм щитом. Жодної вразливості. Жодної м'якості.

Я відчинила гардеробну і витягла вугільно-чорний костюм-трійку, який Каспіан купив мені нещодавно. Тканина була такою дорогою, що здавалося, вона вбирає в себе світло. Я одягла приталений жилет прямо на голу шкіру — виріз був сміливим, але строгим, підкреслюючи лінію ключиць. Поверх накинула жакет із гострими, ідеальними лацканами. Штани зі стрілками візуально подовжували мої ноги, а чорні човники на шпильці додавали мені зросту та тієї особливої впевненості, яка з'являється лише тоді, коли ти дивишся на світ трохи зверху вниз.

Я підійшла до дзеркала. Макіяж мав бути бездоганним. Я вивела чіткі, гострі стрілки, що робили погляд лисячим і холодним. Губи залишила природними, матовими, щоб не відволікати увагу від очей. Останній штрих — кольє з чорних діамантів, подарунок Каспіана. Воно обхопило мою шию, як дорогий нашийник, нагадуючи про те, кому я належу і хто стоїть за моєю спиною. Я зібрала волосся в низький, ідеально гладкий хвіст. У дзеркалі на мене дивилася не Аглая, яка тремтіла в квартирі від страху, а жінка, здатна витримати удар.

Коли я спустилася вниз, Каспіан уже чекав біля виходу. Він теж змінився. На ньому був темно-синій костюм, що здавався чорним у напівтемряві холу. Він оглянув мене з ніг до голови, і я побачила, як у його очах промайнула іскра гордості.

— Ти виглядаєш... як вирок, малеча, — тихо сказав він, подаючи мені руку.

Ми сіли в броньований лімузин. У салоні панувала тиша, яку порушувало лише ледь чутне гудіння кондиціонера. За вікном миготіло місто, але воно здавалося декорацією, чужим і далеким світом. Каспіан не відпускав мою руку. Він переплів свої пальці з моїми, і я відчувала, як пульсує його сила. Він нічого не говорив, але його великий палець повільно погладжував мою тильну сторону долоні, намагаючись заспокоїти цей дрібний внутрішній тремор, який я не могла вгамувати.

Машина зупинилася перед скляним велетнем «Gromov Tower». Охорона миттєво оточила нас, створюючи живий коридор. Ми пройшли через величезний хол, де звук моїх підборів об мармур відбивався від стін, як постріли. Люди розступалися, офіс затихав, коли ми проходили повз. Усі відчували напругу, що виходила від Каспіана.

Ми зайшли у швидкісний ліфт. Датчик показав 44-й поверх. Коли двері відчинилися, ми опинилися в зоні приймальні, де все було зі скла та полірованого металу. Каспіан впевнено вів мене до свого кабінету.