Розділ 22

Автомобіль зупинився перед масивним фасадом «Grand Palace», і в ту ж мить спалахи фотокамер розірвали нічну темряву. Каспіан першим вийшов із машини, поправив ґудзик піджака й подав мені руку. Його долоня була сухою, теплою і неймовірно надійною. Коли мої туфлі торкнулися червоної доріжки, я відчула, як сотні очей прикувалися до нас, але замість звичного страху я відчула... силу.

Зал банкету був втіленням імперської розкоші. Величезні стелі, розписані фресками, підтримували колони з білого мармуру, а кришталеві люстри відкидали мільярди відблисків на стіни, оббиті темним смарагдовим оксамитом. Головною палітрою вечора були золото, глибокий зелений та іскристий шампань. Повітря було густим від аромату живих лілій, дорогих сигар і вишуканих жіночих парфумів.

Ми йшли крізь натовп, і море людей розступалося перед нами. Я відчувала руку Каспіана на своїй талії — він тримав мене так, ніби заявляв свої права на весь цей світ. На його обличчі не було й тіні тієї слабкості, яку я бачила тиждень тому. Він був втіленням влади.

— Усміхайся, малеча, — тихо прошепотів він, схилившись до мого вуха так, що це виглядало як інтимний жест. — Сьогодні вони всі — лише декорації для твоєї краси.

Ми зупинилися біля фуршетної лінії, де офіціанти в білосніжних рукавичках пропонували закуски. Каспіан взяв для мене келих холодного «Cristal». Золотисті бульбашки приємно лоскотали ніс, а смак напою був м’яким, із нотками стиглих фруктів. Ми спробували крихітні тарталетки з чорною ікрою та вишукані канапе з камчатським крабом під лимонним соусом. Їжа була божественною, але я майже не відчувала її смаку, бо була п’яна від атмосфери й близькості чоловіка поруч.

До нас підійшла пара — високий чоловік із сивиною на скронях та жінка в сукні від кутюр.

— Каспіане! Радий бачити тебе в такому доброму гуморі після... чуток, — чоловік міцно потиснув йому руку.

— Чутки — це їжа для слабких, Марку, — спокійно відповів Каспіан. — Дозвольте представити вам мою Аглаю.

Слово «мою» він вимовив із таким особливим акцентом, що в мене всередині все солодко стиснулося.

— Вона чарівна, — посміхнулася жінка, розглядаючи моє кольє. — Каспіане, ти завжди мав бездоганний смак на рідкісні речі.

Ми вели світські бесіди про нерухомість, благодійні фонди та майбутній сезон полювання. Я здивувалася тому, як легко мені давалися ці розмови. Я сміялася з їхніх жартів, підтримувала теми про мистецтво, відчуваючи на собі постійний, гордий погляд Каспіана. Він жодного разу не відпустив мою руку надовго.

— Ти тримаєшся краще, ніж будь-яка з цих спадкових аристократок, — промовив він пізніше, коли ми залишилися на мить одні біля балюстради, що вела до тераси.

— Це тому, що в мене найкращий вчитель, — відповіла я, роблячи ковток шампанського.

Вечір був у самому розпалі. На сцені почав грати джазовий оркестр, наповнюючи зал м’якими, обволікаючими звуками контрабаса та саксофона. Ми з’їли ще трохи качиної грудки під журавлинним соусом та ніжне десертне парфе, яке тануло на язиці. Все було ідеальним: від смаку вина до того, як Каспіан непомітно для інших великим пальцем погладжував мою руку.

Ми були неймовірно щасливі. Це була та сама ілюзія абсолютного спокою, за яку хотілося триматися вічно. Ми кружляли в танці, і я відчувала себе частиною чогось величного.

Музика в залі стала трохи голоснішою, обволікаючи гостей оксамитовим звучанням джазу. Я відчувала себе так, ніби пливу в теплому океані розкоші, але бульбашки шампанського та легке запаморочення від близькості Каспіана змусили мене на мить шукати тиші.

— Каспіане, я на хвилину відійду... мені треба до вбиральні, — прошепотіла я, злегка торкнувшись його ліктя.

Він на мить стиснув мою долоню, наче не хотів відпускати навіть на мить, але потім м’яко посміхнувся.

— Тільки недовго, малеча. Я вже починаю сумувати, коли ти не поруч. Потрібно пройти через малу галерею, там менше людей.

Я кивнула і спокійно рушила крізь натовп. Моя сукня шелестіла по паркету, привертаючи погляди, але я дивилася тільки вперед. Я зайшла в прохолодний коридор, викладений дзеркальними панелями. Тут було тихо, лише приглушені звуки свята долинали здалеку.

Привівши себе до ладу перед дзеркалом, я вийшла назад, вдихаючи прохолодне повітря галереї. Я йшла впевнено, насолоджуючись тишею, аж поки мій погляд не впав на групу чоловіків у дальньому куті балкона, що виходив у сад.

Моє серце пропустило удар, а дихання застрягло в горлі.

Серед високих фігур у дорогих смокінгах я впізнала цей поворот голови. Цю поставу. Це був Люк. На ньому був ідеально підігнаний темно-синій костюм, у руках — келих віскі. Він виглядав спокійним, навіть самовпевненим. Він сміявся з чогось, що сказав чоловік поруч із ним. Люк не бачив мене — він стояв спиною до входу в галерею, занурений у розмову.

Як? Як він міг бути тут? Артур казав, що він у відділку, що його чекає СІЗО!

Я відчула, як холодний піт проступив між лопатками, але згадала слова Каспіана про "обладунок". Я не повинна була панікувати. Зціпивши зуби, я прискорила крок, намагаючись не бігти, але серце вже калатало об ребра, як полохатий птах.

Я повернулася в зал і майже одразу побачила Каспіана. Він розмовляв з якимось послом, тримаючи в руках порожній келих. Побачивши мене, його обличчя миттєво просвітліло. Я підійшла впритул, майже втискаючись у його плече, і нахилилася до його вуха.

— Каспіане... — мій шепіт був ледь чутним, але твердим. — Я бачила Люка. Він тут, у галереї. На балконі.

Каспіан не здригнувся. Він навіть не змінив виразу обличчя, лише його рука владно лягла мені на талію, притягуючи ближче.

— Малеча, тобі просто здалося, — спокійно і неймовірно ніжно промовив він, торкаючись губами моєї скроні. — Ти пережила занадто багато за ці два тижні. Твій розум просто грає з тобою. Люк за ґратами, під надійним наглядом моїх юристів. Розслабся, кохана.

Він почав повільно погладжувати мою спину, заспокоюючи, як дитину. Я на мить заплющила очі, намагаючись повірити йому. Його тепло, запах його шкіри — все це шепотіло, що я в безпеці.