Розділ 19

Сон у ліжку Каспіана був дивним — густим, важким і вперше за довгий час позбавленим нічних жахіть. Я прокинулася від того, що сонячний промінь нахабно пробрався крізь шпарину між важкими оксамитовими шторами й ліг мені прямо на обличчя. Першою моєю думкою було — де я? Другою — аромат. Подушка пахла ним: чимось дорогим, терпким, з нотками сандалу й холодного металу. Це був запах безпеки, хоч як би іронічно це не звучало.

Я обережно простягнула руку вбік, сподіваючись натрапити на тепле плече, але рука торкнулася лише прохолодного шовкового простирадла. Місце поруч було порожнім, лише ледь помітна вм’ятина на подушці нагадувала про те, що ще кілька годин тому тут лежав господар цього дому. Каспіан, як і обіцяв, пішов на свою пробіжку о шостій ранку. Я глянула на годинник — майже восьма. Тіло відчувалося незвично важким, а розум — тривожним.

Я підвелася, відчуваючи себе дещо ніяково у своїй тонкій нічній сорочці посеред цієї чоловічої території. Кімната Каспіана була втіленням його характеру: холодні кольори, масивні меблі й відчуття прихованої загрози. Я підійшла до вікна, розсунула штори й глянула на величезний парк. Зазвичай Каспіан бігав сам — він терпіти не міг конвоїв і охорони, коли хотів побути наодинці зі своїми думками. Він вважав свій маєток неприступною фортецею. Але сьогодні тиша парку здавалася мені зловісною.

Я вирішила спуститися вниз, сподіваючись перехопити його біля входу або хоча б заварити каву, щоб заспокоїти нерви. Але як тільки я вийшла в коридор і попрямувала до сходів, внизу почувся звук важких дверей, що різко відчинилися і зі стукотом ударилися об стіну. Цей звук пронзив тишу будинку, як постріл.

— Каспіане? — мій голос прозвучав тонко й невпевнено.

Відповіді не було. Натомість я почула важке, хрипке дихання і звук кроків, які були зовсім не схожі на звичну легку ходу Громова. Це був тупіт людини, яка ледь тримається на ніг. Я кинулася вниз по сходах, серце калатало так, наче хотіло вистрибнути з грудей.

Те, що я побачила в холі, змусило мене заціпеніти. Каспіан стояв біля білої мармурової колони, важко спершись на неї плечем. Його світло-сіра спортивна майка була розірвана з боку, і на ній розповзалася жахлива, яскраво-червона пляма. Кров була всюди — на його пальцях, на тканині, і навіть на підлозі вже збиралися перші важкі краплі.

— О Боже... Каспіане! — я скрикнула, злітаючи з останніх сходинок.

Він різко підняв голову. Обличчя було смертельно блідим, губи стиснуті в тонку лінію, а в очах плескалася така дика, первісна лють, що я мимоволі зупинилася. Він виглядав як поранений звір, якого загнали в кут, але який все ще здатний перегризти горло.

— Аглає... не підходь, — процідив він крізь зуби, але його коліно зрадницьки підкосилося, і він почав повільно осідати на підлогу.

— Ти з глузду з’їхав? Ти весь у крові! — я підлетіла до нього, підхоплюючи під руку. Його шкіра була гарячою, покритою холодним потом, а м’язи напружилися, як сталеві троси. — Що сталося? Де була охорона?

— Я був один... у дальній частині парку... біля старого ставка, — хрипко видихнув він, спираючись на мене всією вагою. Кожен вдих давався йому з явним зусиллям. — Цей виродок... твій колишній... він чекав мене в кущах. Він знав, де я бігаю.

У мене в голові все попливло. Люк. Знову Люк. Але цього разу це не були просто слова чи погрози.

— Він напав на тебе? З ножем?

— Так... Боягузливо, зі спини, — Каспіан видав звук, схожий на зневажливий смішок, який тут же перейшов у болісний стогін. — Я встиг розвернутися, але він зачепив бік. Потім він злякався... побачив, що я не впав одразу, і втік. Втік, як останній щур, у ліс за парканом.

— Він на волі? Він просто пішов? — я відчула, як холодний жах прокотився по моєму хребту. Люк став убивцею. Він напав на людину, яку я почала вважати своїм єдиним захистом.

— Поки що... — Каспіан стиснув мою руку так сильно, що на шкірі напевно залишаться синці. — Допоможи мені дійти до дивана. Швидше.

Я майже тягнула його на собі. Його тіло було важким, пахло свіжим ранковим повітрям, металом і кров’ю. Ми дісталися вітальні, і я допомогла йому опуститися на низький диван біля каміна. Він одразу відкинув голову назад, важко дихаючи. Його рука все ще притискала рану, намагаючись зупинити кровотечу, але червоний колір уже просочився крізь пальці.

— Стій тут. Не смій заплющувати очі! — наказала я, сама не впізнаючи власного голосу. У ньому з'явилася сила, якої я раніше в собі не відчувала.

Я кинулася до його кабінету, де, як я знала, була аптечка. Руки тремтіли, коли я розкривала металеву валізу. Повернувшись, я побачила, що Каспіан уже стягнув майку. Рана була глибокою — довгий розріз по косій, прямо над ребрами. Кров продовжувала пульсувати, витікаючи на шкіру.

Я опустилася на коліна біля нього, мої руки були в його крові, але я навіть не здригнулася. Зараз була лише одна мета — врятувати його.

— Це буде дуже боляче, — прошепотіла я, змочуючи марлю антисептиком.

— Просто роби це... малеча, — він заплющив очі, виставивши щелепу вперед. Коли я вперше торкнулася рани, він видав глухий рик і так сильно вчепився в підлокітник дивана, що дорога шкіра тріснула під його пальцями.

— Чому він втік? Чому ти його не зупинив? — я говорила, щоб відволікти його і себе від жахливого видовища порізаної плоті.

— Я втратив забагато крові... в очах потемніло... поки я намагався не впасти, він перемахнув через огорожу, — Каспіан відкрив очі, і я побачила в них таку ненависть, від якої ставало холодно. — Але він не розуміє одного. Він не просто поранив мене. Він підписав собі вирок. Тепер це не бізнес, Аглає. І навіть не контракт. Це війна.

Я зосереджено очищала рану. Кожен його здриг відгукувався в мені гострим болем. Я бачила, як під шкірою перекочуються його м'язи, бачила кожну лінію його тіла. Коли я почала накладати бинт, мені довелося притиснутися до нього майже впритул, щоб обмотати його рану. Мої руки ковзали по його гарячій спині, я відчувала ритм його серця — швидкий, але ритмічний.