Розділ 17

Записка від Каспіана, залишена на масивному дубовому столі у вітальні, здавалася чужорідним елементом у цьому стерильному, ідеальному світі. Його почерк — різкий, з нахилом вліво, наче кожне слово було викарбуване ножем — не залишав місця для сумнівів. «Машина чекає. Ти вільна у своєму виборі. К.» Я перечитувала ці шість слів, поки літери не почали розпливатися перед очима. Вільна? У світі Громова свобода завжди мала свою ціну, але сьогодні він просто відчинив клітку, навіть не дивлячись у мій бік.

Я вийшла на ганок, застібаючи пальто на всі ґудзики, наче це могло захистити мене від правди, яка чекала попереду. Величезний чорний позашляховик уже бурчав двигуном, випускаючи клуби пари в прохолодне повітря. Водій, якого я бачила лише кілька разів, мовчки відчинив двері. Його погляд був спрямований кудись крізь мене. Для нього я була лише цінним вантажем, який потрібно доставити з пункту А в пункт Б.

Ми їхали довго. Пейзажі за вікном змінювалися: від розкішних заміських маєтків із високими парканами до сірих, напівпорожніх промислових зон. Люк ніколи не любив вишуканість. Його стихією був метал, мастило та гуркіт інструментів. Його СТО знаходилося на околиці міста — занедбаний ангар із вицвілою вивіскою, де завжди смерділо паленим гумовим покриттям і дешевою кавою.

Коли машина зупинилася перед іржавими воротами, я на мить завагалася. Каспіан дав мені право вибору, але зараз, дивлячись на пошарпану будівлю, я вперше замислилася: чи справді я хочу знати, що приховує Люк?

Я зайшла всередину. Напівтемрява ангару була розрізана променями світла, що падали з високих брудних вікон. Люк був під машиною — я бачила тільки його ноги в замазучених джинсах. Почувши звук моїх кроків, він виїхав на підкатній дошці, витираючи руки об шматок не менш брудного ганчір'я.

— Аглає? — він завмер, і на його обличчі з’явився вираз щирого здивування, який швидко змінився на тривожне обожнювання. — Боже, ти сама? Як ти вирвалася від нього?

Він підвівся, і я побачила його таким, яким пам'ятала завжди: трохи скуйовдженим, зі слідами мастила на щоці, з тими самими добрими очима. Але сьогодні ці очі здалися мені занадто рухливими.

— Він мене відпустив, Люку. Сказав, що я вільна вибирати, — я говорила повільно, спостерігаючи за його реакцією.

Люк видав короткий, зневажливий смішок, кидаючи ганчірку на верстак.

— Вільна? Аглає, не будь наївною. Громов просто грає в «доброго поліцейського». Він знає, що ти повернешся, бо він забрав у твого батька все. Він маніпулює тобою. Тобі треба їхати зі мною зараз же. У мене є знайомі, ми сховаємося...

— Люку, я дивилася папери, — я перебила його, дістаючи з сумочки папку. Тут, серед брудних запчастин і запаху бензину, ці документи виглядали занадто чистими, занадто офіційними. — Дати не збігаються. Ти казав, що Каспіан викупив борги ще в червні, щоб шантажувати нас. Але банківські виписки кажуть про інше. Він закрив їх лише минулого тижня. За кілька днів до того, як колектори мали виставити нас на вулицю. Навіщо ти збрехав?

Люк застиг. Його постать раптом втратила ту м’якість, яку я так цінувала. Він повільно підійшов до мене, і тінь від підйомника лягла на його обличчя, роблячи його майже невпізнанним.

— Ти віриш йому? — його голос став нижчим, грубшим. — Ти віриш людині, яка купила тебе, як нову модель авто? Аглає, я намагався врятувати тебе! Яка різниця, які там дати, якщо підсумок один — ти в його ліжку!

— Різниця в тому, Люку, що він не створював цю ситуацію. Він став виходом із неї. А хто підставив мого батька? Хто підказував йому «надійних» кредиторів, знаючи, що він не зможе віддати гроші?

Люк раптом підійшов зовсім близько, і я відчула від нього запах заліза та агресії. Він вперся руками в стіл за моєю спиною, обмежуючи мій простір.

— Твій батько — старий дурень, який не знає міри. Я лише допоміг йому швидше дійти до фіналу. Так, я хотів, щоб він усе втратив! Бо тільки тоді ти б залишилася одна. Тільки тоді ти б прибігла сюди, до мене, і я став би твоїм єдиним світом. Я чекав на цей момент роками, Аглає! Я прорахував усе... крім того, що Громов вирішить погратися в рятівника в останню секунду.

Я дивилася на нього і відчувала, як усередині мене все вмирає. Кожен спогад про нашу дружбу, кожна мить довіри розсипалися в попіл.

— Ворона під дверима... це теж була частина твого «порятунку»? — прошепотіла я.

Люк випрямився і байдуже знизав плечима.

— Треба було тебе налякати. Щоб ти відчула, як там небезпечно. Щоб ти не звикала до Громова. Це було для твого ж блага, розумієш?

— Мого блага? — я відчула, як у мені закипає лють, якої я ніколи раніше не знала. — Ти катував мене страхом, ти нищив мою сім'ю, щоб я «прибігла» до тебе? Ти гірший за будь-якого кредитора, Люку.

Я розвернулася, щоб піти, але він схопив мене за лікоть. Його пальці, замазані в чорному мастилі, боляче вп’ялися в мою шкіру.

— Ти нікуди не підеш! Ти залишишся тут. Ти не повернешся до нього!

— Пусти мене, — я вирвала руку з такою силою, що він відсахнувся. — Якщо ти хоча б ще раз наблизишся до мене або до мого дому, я розповім Каспіану все. І повір, він не буде таким терплячим, як я.

Я вибігла з ангару, задихаючись від огиди. Навіть свіже повітря промислової зони здалося мені чистішим, ніж атмосфера всередині СТО. Водій Громова одразу відчинив двері, і як тільки я опинилася в салоні, я просто закрила обличчя руками. Весь цей час я вважала Каспіана дияволом, не помічаючи, що справжній змій грівся у мене на грудях роками.

Коли ми під’їхали до будинку, сонце вже починало сідати, фарбуючи стіни маєтку в криваво-червоний колір. Каспіан стояв на сходах. На ньому не було піджака — тільки чорна сорочка з підкоченими рукавами, що підкреслювала його напруженість.

Я вийшла з машини, ледь тримаючись на ногах. Моє серце калатало так сильно, що я чула його пульсацію в скронях. Я йшла до нього, і кожен крок був як зізнання. Каспіан повільно спустився на кілька сходинок вниз, зупинившись прямо переді мною. Його погляд був важким, він сканував моє обличчя, затримуючись на червоних плямах від сліз.