Розділ 16

Темрява в гостьовій кімнаті була не просто відсутністю світла — вона була фізично важкою, наче товща холодної води, що здавлювала легені. Я не знала, скільки минуло годин з того моменту, як Каспіан пішов, залишивши мене в цій камері добровільної ізоляції. Телефон давно розрядився, перетворившись на непотрібний шматок пластику, а годинник на стіні, здавалося, змовк разом із електрикою, підкреслюючи мою відрізаність від світу. Я сиділа на ліжку, до болю в суглобах обхопивши коліна руками, і кожен шурхіт за вікном — шелест листя чи віддалений звук машини — здавався мені кроком монстра. Але найбільшим монстром був не Громов, а мої власні думки, що розривали мене на шматки, змушуючи знову й знову прокручувати в голові слова Люка.

Я заснула важким, тривожним сном прямо на підлозі біля забарикадованих дверей. Холодний паркет не давав спокою, а тіло нило від незручної пози, але я вперто трималася за свій барикадний крісло, ніби воно могло врятувати мене від істини. Мені снилося наше весілля, але воно було викривленим, сюрреалістичним: замість квітів під ногами хрустіли крила мертвих птахів, а замість золотої обручки Каспіан одягав мені на шию важкий ланцюг, ланки якого були викувані з боргових розписок мого батька.

Я прокинулася від дивного, майже забутого відчуття тепла. Хтось обережно, ледь торкаючись кінчиками пальців, накривав мої затерплі плечі чимось важким, вовняним і неймовірно м’яким. Я здригнулася, розплющила очі й хотіла скрикнути, відчуваючи, як серце підстрибує до самого горла, але сильна, гаряча долоня м’яко лягла мені на плече, притискаючи до підлоги й не даючи впасти в паніку.

— Тихше, Аглає. Це я, — голос Каспіана в нічній тиші звучав зовсім інакше. У ньому не було звичної сталі, не було того владного металу, який зазвичай змушував людей тремтіти. Він звучав просто втомлено, майже приглушено.

Він сидів на підлозі прямо навпроти мене, схрестивши ноги. У слабкому, примарному світлі місяця, що пробивалося крізь важкі хмари за вікном, я бачила лише його силует. Він не вибивав двері, не здіймав галасу. Він просто відкрив їх своїм ключем і відсунув масивне крісло так тихо, що я, виснажена стресом, навіть не поворухнулася. Тепер на моїх плечах лежав великий кашеміровий плед, що пахнув ним — лісом після грози, дорогим тютюном і чимось такого, що змушувало мою підсвідомість шепотіти про безпеку, попри все, що я дізналася.

— Якщо ти хочеш знати правду, то вислухай мене. Хоча б один раз, без посередників і твоїх «рятівників», — він не наближався, зберігаючи ту дистанцію, яку я сама встановила, і я була вдячна йому за цей простір. — Я побачив папери Люка на столі у вітальні. Знаєш, я мушу віддати йому належне — він добре попрацював над шрифтами та печатками. Його бажання повернути тебе, Аглає, засліпило йому залишки совісті та здорового глузду. Він не рятує тебе, він веде свою гру.

Каспіан повільно поклав поруч зі мною на підлогу іншу папку — тонку, обтягнуту дорогою шкірою. Потім він клацнув запальничкою. Маленький вогник на мить вихопив із темряви його обличчя: воно здавалося вирізьбленим із темної скелі — гострі вилиці, напружена лінія щелепи, але в очах була якась дивна, затаєна гіркота, яку я ніколи раніше не помічала.

— Подивися на дати в договорах Люка, — його голос став нижчим. — Там вказано, що я викупив борги твого батька ще в червні. Ніби я готував цей капкан місяцями. А тепер подивися на ці оригінали, які я приніс.

Я тремтячими пальцями взяла папери, відчуваючи, як папір шелестить у тиші, мов сухе листя. Під миготливим світлом запальнички я почала вчитуватися в сухі банківські виписки. Каспіан закрив борги лише минулого тижня, всього за три дні до нашого весілля. Причому він викупив їх не у казино, як стверджував Люк, а у колекторських фірм, які вже підготували позов на конфіскацію нашого родового маєтку. Мій батько був за крок від в'язниці, а ми — від вулиці.

— Люк прийшов до тебе, бо він одержимий. Він вважає, що ти належиш йому по праву минулого, і він підробив ці звіти, щоб посіяти в твоїй душі ненависть до мене. Він хотів, щоб ти сама втекла до нього, шукаючи захисту у того, хто насправді кинув твого батька напризволяще, коли той почав програвати. Йому байдуже на твою сім’ю, йому байдуже на істину — він просто хоче виграти цю партію у мене. А ворона під дверима... — Каспіан важко зітхнув, і в цьому звуці було стільки презирства, що мені стало холодно. — Аглає, я багато чого можу зробити, щоб отримати те, що вважаю своїм. Я можу купити корпорацію, можу стерти ворога в порох на ринку. Але я ніколи, чуєш, ніколи не став би лякати жінку в її власному домі. Це дріб’язково. Це методи Люка — створити навколо тебе штучне пекло, налякати до смерті, щоб потім з'явитися в образі єдиного героя.

Я дивилася на офіційні голограми банків, на підписи, які неможливо було підробити так швидко, і відчувала, як усередині мене щось починає з тріском ламатися. Світ, де все було просто, де Каспіан був однозначним злом, почав розсипатися на дрібні уламки.

— Як же я заплуталась, Каспіане... — мій голос зірвався на ледь чутний шепіт, і я відчула, як перша гаряча сльоза впала на холодний папір виписки. — Я вже не розумію, де закінчується реальність і починається чиясь гра. Чому я маю вірити тобі?

— Тобі не треба вірити мені на слово, у тебе є факти, — він раптом пересів трохи ближче, але все одно не торкався мене, ніби поважаючи мою невидиму кордон. Його голос став глухим, наповненим такими спогадами, які, я була впевнена, він ніколи не виносив на світло. — Я нічого не приховую. Знаєш, коли я побачив тебе вперше? Тобі було лише десять. Твій батько привів тебе на якийсь пафосний благодійний вечір. Ти була в маленькій синій сукні, стояла в самому кутку з величезною книжкою і виглядала так, ніби тобі було глибоко наплювати на всіх цих лицемірних мільйонерів навколо. Ти була такою чистою, такою... непідкупною. Я вже тоді, дивлячись на тебе, знав, що ти будеш моєю. Я не знав, як це станеться, і я клянуся, я не хотів, щоб це було так — через борги та контракти. Але я знав, що маю забрати тебе в свій світ, поки він не знищив тебе.