Розділ 13

Це був справжній епіцентр гріха. Клуб «Інферно» не просто виправдовував свою назву — він буквально дихав пеклом. Ми прорвалися крізь важкі оксамитові штори, і нас миттєво збило з ніг цунамі звуку. Бас був настільки потужним, що ребра всередині грудної клітки, здавалося, почали резонувати з кожним ударом діджейського пульта. Повітря — густе, гаряче, насичене запахом дорогого алкоголю, солодкуватого кальянного диму та жіночого поту — забивало легені з першого вдиху.

— До бару! — прокричала Злата, хоча я більше побачила це по її губах, ніж почула.

Ми пробиралися крізь натовп, як дві хижачки. Злата в своїй сукні-сітці, що виблискувала мільйонами кристалів, і я — у металевому «нічому», що ледь трималося на моїх плечах тонкими ланцюжками. Кожен мій крок супроводжувався вологим блиском сріблястої тканини, яка обтискала стегна так щільно, що кожен рух здавався викликом.

Ми застрибнули на високі стільці з чорної шкіри. Бармен, хлопець із крижаним поглядом і татуюваннями, що виповзали з-під коміра сорочки прямо на щелепу, лише на секунду затримав погляд на моєму декольте, перш ніж поставити перед нами меню.

— Два «Еспресо Мартіні», але зроби їх убивчими. Подвійна горілка! І текілу, саму міцну, що у вас є! — замовила Злата, викладаючи на стійку пачку купюр.

Через хвилину переді мною з'явився келих з темною, як ніч, рідиною і шот прозорої текіли. Я не вагалася. Сіль — на руку, лайм — у зуби, і обпікаючий вогонь провалився всередину, випалюючи залишки здорового глузду. Слідом пішов коктейль — гіркий, крижаний, він миттєво вдарив у голову, змішуючись із гнівом, що кипів у крові весь день. Ми випили по другому колу. Світ навколо почав плавитися. Контури стали розмитими, неон — яскравішим, а моє бажання нашкодити Громову перетворилося на дику жагу до танцю.

— Ходімо! — я схопила Злату за руку і потягнула в самий вир.

Тут, на танцполі, панував хаос. Ми розчинилися в натовпі під ламані ритми техно. Я закинула голову, відчуваючи, як піт тонким струмком стікає по спині, і почала рухатися. Це був не танець — це була війна. Я хотіла витрусити з себе цей день, цей маєток, цей холодний пірс і голос Каспіана.

Майже відразу поруч з’явилися «вони». Двоє високих, впевнених у собі хлопців, які явно прийшли сюди на полювання. Один, із нахабною усмішкою, підійшов до мене ззаду. Його долоні, гарячі й трохи вологі, впевнено лягли мені на талію, стягуючи металеву тканину сукні ще нижче. У нормальному стані я б зламала йому пальці, але зараз... зараз алкоголь шепотів: «Глянь на себе, ти вільна. Роби, що хочеш».

Я розвернулася в його руках, дозволяючи йому притиснути мене до себе. Його коліно опинилося між моїми ногами, ритм музики став інтимним, брудним. Я бачила його розширені зіниці, відчувала запах його парфуму і продовжувала рухатися, зухвало дивлячись йому в очі.

І саме в цей момент, коли він нахилився до мого вуха, щоб щось прошепотіти, я на секунду підвела погляд на VIP-балкон.

Світ навколо мене зупинився. Музика не змовкла, але я перестала її чути. У вухах зашуміло, як від вибуху.

Там, спершись на скляну огорожу, стояв Каспіан.

Він не був схожий на людину. Він був схожий на караючого бога, що спустився в чистилище. Біла сорочка сліпила очі в світлі стробоскопів, рукава закатані, демонструючи напружені передпліччя. Він тримав у руці склянку з віскі, але не пив. Його обличчя було нерухомим, наче витесаним з граніту, а очі... ці чорні прірви були прикуті прямо до мене. До моїх оголених ніг, до моїх рук на плечах чужого хлопця, до мого обличчя, розфарбованого азартом і гріхом.

Наші погляди зіткнулися крізь густий сигаретний дим і промені лазерів. Це був удар під дих. Фізичне відчуття того, що тебе щойно впіймали на місці злочину. Його погляд не просто «бачив» мене — він роздягав, судив і виносив вирок. У його зіницях палахкотіла така неконтрольована, первісна лють, що в мене всередині все замерзло, попри спеку залу.

— Ой, бля... — зірвалося з моїх губ.

Весь алкогольний туман вивітрився миттєво, залишивши лише гострий, тваринний страх. Я побачила, як він повільно, майже ліниво, відставив склянку на столик. Він не відводив від мене очей ні на секунду.

Я різко відштовхнула хлопця, який продовжував притискатися до мене, не розуміючи, чому його партнерка раптом стала крижаною.

— Злато! — я вхопила подругу за плече так сильно, що вона аж скрикнула. — Злато, дивись!

Злата роздратовано обернулася, простежила за моїм застиглим поглядом і... я відчула, як її рука, що тримала мене, почала тремтіти.

— Матір божа... — прошепотіла вона. — Аглає, він нас вб’є. Він просто зараз спускається.

Каспіан не біг. Він йшов. Сходинка за сходинкою, повільно і невідворотно, як сама смерть. Натовп перед ним розступався, наче Червоне море перед Мойсеєм. Люди інтуїтивно відчували: йде хтось, кому краще не перетинати дорогу.

— Тікаємо, — я гарячково схопила сумочку, намагаючись пробитися до виходу, але ноги стали ватними.

Він уже був на танцполі. Всього в кількох метрах. Його сорочка була розстебнута на два ґудзики, і я бачила, як важко здіймаються його груди.

Каспіан виник перед нами, як грозова хмара в сонячний день. Музика продовжувала лупити по вухах, але навколо нього ніби утворився вакуум холоду й тиші. Він стояв, засунувши руки в кишені штанів, і просто дивився на те, як руки якогось блондинчика по-хазяйськи лежать на моїх стегнах.

Я відчула, як Злата поруч зі мною перетворилася на соляний стовп. А от мені було... весело. Текіла всередині мене влаштувала справжнє свято, і страх просто не зміг пробитися крізь цей карнавал.

— О-о-о, — я розпливлася в широкій, трохи кривій посмішці й сильніше притулилася до свого кавалера. — Дивись, Злат! Це ж наш Великий і Грізний. Каспіан Громов власною персоною. Прийшов перевірити, чи добре я засвоїла танцювальні кроки?

Блондинчик, не відчуваючи біди, вирішив показати характер:

— Ей, мужик, ти заважаєш. Ми тут...

Каспіан навіть не глянув на нього. Він лише ледь помітно кивнув своїм хлопцям, що стояли за спиною. Двоє «шаф» у костюмах миттєво, наче професійні прибиральники, підхопили мого танцюриста під лікті.