Розділ 11

Ранок почався з огидного відчуття: у роті пересохло, а в голові гуділо, ніби там хтось розвантажував щебінь. Ми зі Златою прокинулися в одному ліжку, заплутані в ковдрах. Вона розліпила очі, глянула на годинник і матюкнулася — була шоста тридцять.

Ми попленталися на кухню, як два зомбі. Сніданок був максимально "спартанський". Злата, не знімаючи моєї розтягнутої футболки, почала шкрябати сковорідку.

— Їж, бо впадеш десь по дорозі, — буркнула вона, викладаючи пересмажену яєчню, яка підгоріла з одного боку.

Ми жували цей картонний сніданок у повній тиші, запиваючи його міцним чаєм. Я дивлюся на свої руки й бачу, що вони досі пахнуть тими парфумами, якими пахло в машині Каспіана. Гидко.

Злата тицьнула пальцем у телефон:

— Таксі за 4 хвилини. Збирайся.

Ми вилетіли з під'їзду, кутаючись у куртки. Сивий водій таксі на старій «Шкоді» навіть не привітався, тільки підозріло глянув на нас, коли я назвала адресу гаражного кооперативу. Поки ми їхали, я дивилася у вікно: місто тільки прокидалося, двірники шкрябали асфальт, а в моїй голові крутилося те криваве фото Люка.

Коли ми висадилися біля гаражів, запах мастила і сирості вдарив у ніс.

— Жесть... — видихнула Злата, коли ми підійшли до боксу Люка.

Його Audi, яку він вилизував щодня, виглядала як шматок металобрухту. Скло висипалося на бетон дрібними діамантами, двері ввігнуті всередину, ніби по них бив слон.

Ми зайшли всередину. На старому шкіряному диванчику, серед розкиданих ключів та запчастин, лежав Люк. Він спав у позі ембріона, важко дихаючи через ніс, який перетворився на синю сливу.

— Люк! — я підбігла до нього і почала трясти за плече. — Люк, вставай!

Він здригнувся, різко смикнувся і відразу схопився за ребра, застогнавши від болю.

— Аглая? — він ледь розліпив праве око. — Чого ви тут? Я ж казав... не приходь.

Злата крутилася навколо, заглядаючи в усі кутки.

— Так, досить нити. Де в тебе тут аптечка? — різко запитала вона, розгрібаючи купу ганчірок на стелажі.

Люк махнув рукою кудись у бік робочого столу:

— Там... у ящику під верстатом... синя коробка.

Злата миттєво витягла її, запилену і липку, і кинула мені на коліна.

— На, обробляй його, поки він зовсім не скис. А ти, — вона тицьнула пальцем у Люка, — де аптечка, ти вже сказав, тепер кажи все інше. Як вони тебе дістали?

Я відкрила коробку. Сморід спирту і старих ліків вдарив у ніс. Знайшла перекис, змочила ватку і почала обережно витирати розсічену брову Люка. Коли шипляча піна торкнулася рани, він зашипів і стиснув кулаки.

— Розповідай, — тихо наказала я, заглядаючи йому в очі. — Кожен рух. Кожне слово.

— Вони чекали на виїзді з твого двору, — почав він, і його голос тремтів від образи. — Чорний джип перегородив дорогу. Вийшли двоє... Лисі, у шкірянках, як з дев'яностих. Сказали, що Громов передає привіт і просить більше не набридати його "іграшці". Потім один витяг лома і почав трощити машину... а другий просто бив мене по обличчю і в живіт. Професійно так, знаєш... щоб синяки були, а кістки лишилися цілі. Мовляв, це тобі останнє попередження.

Я відчула, як у мені закипає холодна, чорна лють. Кожен дотик ватки до його обличчя був як ляпас мені самій. Каспіан Громов... він не просто купив мій борг, він вирішив випалити навколо мене все живе.

— Все, Люк, мовчи, — я наклеїла останній пластир на його скроню. — Тобі не можна тут бути. Тут холод і бруд. Злат, викликай таксі. Нехай їде до матері, вона хоч нагодує і в ліжко покладе.

Ми вивели його під руки з гаража. Він ледве переставляв ноги, похитуючись, як старий дід. Поки чекали таксі, він намагався взяти мене за руку, але я м’яко відсторонилася. Зараз мені було не до ніжностей.

Коли під'їхав черговий "Логан", ми запхали його на заднє сидіння.

— Одужуй, — кинула Злата, зачиняючи двері.

Машина поїхала, а ми залишилися стояти посеред порожніх гаражів.

— І що тепер? — Злата подивилася на мене. — Поїдеш додому плакати?

— Ні, — я витерла руки, на яких залишилася кров Люка, об свої джинси. — Тепер я поїду до Каспіана. І він дуже пошкодує, що вирішив пограти в мафіозі.

Я стискаючи телефон так, що пальці затерпли. Поруч Злата тривожно вдивлялася в моє обличчя, намагаючись вгадати, що відбувається. Я натиснула на виклик. Громов підняв майже миттєво.

— Слухаю, кохана, — його голос прозвучав настільки м’яко й оксамитово, що в мене всередині все перевернулося. — Ти вже прокинулася? Невже не терпиться почути мій голос так рано?

— Де ти? — вицідила я крізь зуби.

— Оу, який холодний тон, — він ледь чутно засміявся, і я буквально відчула цю його самовпевнену посмішку. — Я вдома, снідаю. Тут занадто тихо без тебе... Приїжджай. Якраз обговоримо квіти для церемонії. Давай, сонце, чекаю.

Я кинула слухавку, не чекаючи на продовження. "Сонце". Мене трясло від його лицемірства.

— Злато, їдь додому. Я маю розібратися з цим "романтиком" сама, — кинула я подрузі.

— Аглає, не лізь на рожон... — гукнула вона, але я вже ловила таксі.

Через тридцять хвилин я вже була в його скляній фортеці. Будинок Каспіана зустрів мене стерильною чистотою: височенні стелі, білий мармур і панорамні вікна, крізь які сонце заливало вітальню. Усе тут виглядало бездоганно, дорого й неймовірно холодно.

Каспіан сидів на терасі. Ніякої прислуги — лише він, планшет і чашка еспресо. На ньому була проста чорна футболка, що підкреслювала розмах його плечей. Побачивши мене, він спочатку усміхнувся, але коли я підійшла ближче і він розгледів мій вигляд — брудну худі, розпатлане волосся та плями крові Люка на рукаві — його обличчя миттєво змінилося. Усмішка зникла, погляд став гострим, як лезо.

— Ти... ти просто чудовисько! — я залетіла на терасу, важко дихаючи від люті. — Я щойно від Люка. Ти бачив, що твої люди зробили з його машиною? Ти бачив його обличчя? Це твоє поняття про силу — бити того, хто не може відповісти?

Каспіан повільно, дуже повільно підвівся з крісла. Він не кричав, але від його мовчання повітря ніби стало густішим.