Розділ 10

Машина зупинилася, і світло фар вихопило знайому постать. Серце боляче стиснулося, а потім закам’яніло. Це був Люк. Він виглядав жахливо: скуйовджене волосся, куртка нарозхрист, а в руках — порожня бляшанка з-під пива.

— Сиди в машині, — коротко кинув Каспіан, і його голос став схожим на тріск криги.

— Ні, я сама, — я різко смикнула ручку дверей і вийшла на прохолодне нічне повітря.

Люк підвівся, похитуючись. Від нього за кілометр тхнуло дешевим алкоголем і відчаєм. Він зробив крок до мене, зачепившись носком за бордюр.

— Аглає... — прохрипів він, намагаючись сфокусувати погляд на моїй сукні. — Ти подивися на себе... Смарагди? Серйозно? Ти продалася за камінці?

— Люк, іди додому. Ти п’яний, — я намагалася говорити рівно, хоча всередині все тремтіло від сорому.

— Я прийшов... прийшов вибачитися. Я був ідіотом. Поїхали зі мною, прямо зараз. Я вкрав ключі від старої «бехи» батька, вона за рогом... — він простягнув до мене руку, але в цей момент двері «Роллс-Ройса» зачинилися з глухим звуком.

Каспіан вийшов повільно. Він не кричав, не біг. Він просто став поруч зі мною, і Люк на його фоні зів’яв, як бур’ян поруч із хмарочосом.

— Хлопче, у тебе є рівно десять секунд, щоб зникнути з моїх очей, поки я не викликав службу відлову безпритульних, — голос Каспіана був тихим, але від нього хотілося втекти навіть мені.

— Ти... ти просто купив її! — вигукнув Люк, намагаючись штовхнути Каспіана в груди.

Громов навіть не поворухнувся. Він просто перехопив руку Люка і викрутив її так, що той зойкнув і впав на коліна.

— Я купив її спокій. А ти його порушуєш. Аглає, йди в дім. Зараз.

Я не стала сперечатися. Мені було гидко дивитися на Люка і страшно бачити цю холодну лють у Каспіані. Я розвернулася і майже забігла у під’їзд.

Я піднялася нагору, почуваючись так, ніби на мене вилили відро бруду прямо поверх дорогої сукні. Зайшла у свою нову спальню, скинула туфлі й клацнула вимикачем.

На моєму величезному ліжку, загорнувшись у шовкову ковдру, сопіла Злата. Вона приїхала сюди раніше, щоб дочекатися мене. Від світла вона зажмурилася і смішно зморщила ніс.

— Га? Що? Аглає? — вона сіла, протираючи очі. — Ого... ти виглядаєш так, ніби щойно знялася у фільмі про шпигунів. Ну що, як вечірка? Розказуй все!

Я сіла на край ліжка і почала розстібати золотий ланцюжок на спині.

— Це було... дивно, Злат. Купа людей, які дивляться на тебе, як на цінник. Всі ці друзі Каспіана — типові мажори. П’ють шампанське дорожче за мою освіту і жартують про курси валют.

— А Громов? — Злата зацікавлено підсунулася ближче. — Ну, він же хоч за руку тебе тримав?

— Тримав. Весь вечір не відпускав, — я зітхнула, згадуючи жар його долоні на талії. — Поводився як власник експоната в музеї. Нахабний, самовпевнений... Хоча, мушу визнати, він хоча б не давав тим гієнам мене зжерти. Але під будинком був фініш. Там сидів Люк. П’яний в хлам.

Злата роззявила рота.

— Та ти що! І що Каспіан? Побив його?

— Ні, просто принизив одним поглядом. Викрутив руку і виставив геть. Знаєш, Злат... я дивилася на них і розуміла: один не може за себе постояти, а інший — занадто сильно любить владу. І я тепер десь посередині. Сукня гарна, вечірка дорога, але в мене таке відчуття, що я просто змінила один тип проблем на інший, більш блискучий.

— Ну, принаймні цей «блискучий тип» не приходить під двері з перегаром, — філософськи замітила Злата. — Роздягайся, змивай цей бойовий розфарб і лягай. Завтра будемо думати, як тобі виживати в цьому золотому тераріумі.

Я кивнула, знімаючи сукню. Вона впала на підлогу смарагдовою калюжею, і я вперше за вечір відчула, що можу дихати.

— Слухай, Аглає, ну реально, в тебе ж зараз нікого немає вдома! Батьки звалили на свої ділові розборки, цей твій Громов поїхав панувати над світом... Давай хоч трохи видихнемо? — Злата з азартом плеснула в долоні.

— Ти пропонуєш допити те вино, що я ховала? — я нарешті посміхнулася, відчуваючи, як камінь на душі трохи легшає.

— Саме так! І ніяких устриць. Тільки сосиски, музика і ми.

Ми перебралися на кухню. Я увімкнула на телефоні якийсь зухвалий плейлист із басовими треками. Злата, вже встигнувши начепити мою стару піжаму з вушками, почала імітувати гру на гітарі, використовуючи лопатку для сковорідки. Ми сміялися, пили вино прямо з бокалів, які виглядали занадто витончено для нашої імпровізованої вечері, і танцювали біля кухонного острова.

— Глянь на мене! Я — господиня Громова! — Злата пафосно накинула на плечі рушник, наче манто. — "Каспіане, мій любий, подай мені діаманти і відбий голову кожному, хто не так на мене подивиться!"

— Ой, перестань! — я ледь не захлинулася сміхом. — Він не такий. Він... він просто занадто контролює все навколо.

Ми дуріли ще годину, поки пляшка не спорожніла, а втома не почала навалюватися на плечі. Вимкнувши світло на кухні, ми, перешіптуючись і хіхікаючи, попленталися до моєї кімнати.

Вже в ліжку, коли Злата почала солодко сопіти, мій телефон на тумбочці різко блимнув. Я думала, це чергове нагадування про календар, але серце пропустило удар, коли я побачила повідомлення від Люка.

Я відкрила його... і відчула, як у роті пересохло.

ЧАТ: ЛЮК 🔧

[ФОТО]

На знімку був Люк. Він сидів на брудному асфальті, притиснувшись спиною до якоїсь цегляної стіни. Обличчя — суцільне криваве місиво. Ліве око запливло, губа розбита, а на сорочці — темні плями.

Люк: Ось така його "лояльність", Аглає. Твій принц прислав своїх псів, щоб вони пояснили мені, що до тебе підходити не можна. Він не людина, він машина для вбивства. Будь з ним обережна... якщо зможеш.

Мене затрясло. Вся легкість від вина миттєво зникла. Я згадала спокійне обличчя Каспіана, коли він викручував Люку руку. Невже він справді зробив це? Просто тому, що Люк був п'яним і нещасним?

Лють закипіла в мені швидше, ніж страх. Я відкрила чат із Каспіаном. Пальці ледь потрапляли по буквах.