Розділ 7

Ранок почався не з м'якого світла чи будильника, а з короткого, владного й безжального сигналу автомобіля, що розрізав тишу під моїм вікном рівно о 9:55. Каспіан Громов був пунктуальним до нудоти — ця риса його характеру здавалася мені черговим інструментом контролю, способом показати, що навіть мій час тепер належить йому.

Я стояла перед дзеркалом, востаннє поправляючи свій улюблений безформний оверсайз-худі, який майже повністю приховував мою фігуру. Я знала, що він йому не сподобається. Я знала, що він очікує побачити поруч із собою елегантну ляльку, витончену наречену з обкладинки Forbes, але сьогодні я не збиралася полегшувати йому життя. Волосся я зібрала в нарочито недбалий пучок, нафарбувала тільки вії, щоб підкреслити холодну синяву очей, і, не оглядаючись, вийшла з кімнати.

Мама буквально вилетіла в коридор, тримаючи в руках моє пальто, її обличчя було спотворене хвилюванням.

— Аглає, він уже чекає! Машина стоїть біля воріт! Ти що, справді підеш у цьому... цьому мішку? Доню, будь ласка, перевдягнися, хоч ту синю сукню...

— Йому доведеться звикнути до реальності, мамо, — відрізала я, забираючи пальто. — Він купив моє прізвище, але не мій стиль.

Я вийшла за двері, відчуваючи, як ранкове повітря обпікає обличчя. На під'їзній доріжці, виблискуючи під скупим сонцем, стояв низький сріблястий спорткар — агресивний, як і його власник. Каспіан невимушено спирався на дверцята, тримаючи в руках дві паперові склянки з кавою, від яких піднімалася легка пара. Сьогодні він зрадив своєму звичному діловому костюму: чорні джинси, важкі черевики та шкіряна куртка робили його схожим не на успішного бізнесмена, а на зухвалого хлопця, який щойно виграв нелегальні вуличні перегони й тепер шукає нову жертву для азартної гри.

Він повільно, майже відчутно окинув мене поглядом — від потертих кросівок до пучка на голові, що трохи розтріпався на вітрі. На мить мені здалося, що він розлютиться, але його губи лише сіпнулися в ледь помітній, іронічній усмішці.

— Десять нуль-нуль. Вражений твоєю точністю, — він відклеївся від машини й простягнув мені одну склянку. — Тримай. Латте без цукру, на подвійному еспресо. Саме так, як ти любиш.

— Звідки ти... — я завагалася, відчуваючи, як аромат кави манить мене, але все ж таки взяла склянку, намагаючись не торкатися його пальців.

— Я багато чого про тебе знаю, Громова, — він вимовив моє майбутнє прізвище так легко, ніби воно вже було моїм єдиним ім'ям. — Наприклад, я знаю те, що ти зараз спеціально одягла цей «мішок для картоплі», щоб перевірити моє терпіння й подратувати мене. Але маю тебе розчарувати: ти в ньому виглядаєш занадто мило й по-домашньому, щоб я справді злився.

Він відчинив мені дверцята, жестом господаря запрошуючи всередину низького салону.

— Куди ми їдемо? — запитала я, сідаючи в розкішне шкіряне крісло, яке пахло дорогим авто і його терпким, мускусним парфумом.

— Для початку — снідати. Ти ж не хочеш впасти в голодну непритомність, поки ми будемо займатися справами? А потім заїдемо за твоїми речами. Хоча, дивлячись на твій сьогоднішній образ, я думаю, що твій гардероб краще просто спалити разом із будинком і купити новий, з нуля.

— Ти не можеш просто прийти й почати контролювати кожен мій крок і те, що я ношу, — я різко пристебнула пасок безпеки, навмисно ігноруючи його близькість, коли він нахилився, щоб перевірити, чи добре зачинилися двері.

— Можу, — він завів двигун, і машина відгукнулася потужним, хижим риком, від якого вібрувало в грудях. — Але я дам тобі ілюзію вибору. Ти можеш сама вибрати те, що тобі подобається, у бутику, або я просто замовлю все на свій смак. Повір, мій смак тобі сподобається набагато менше, бо я люблю сукні, які... скажімо так, дуже важко знімати.

Він різко натиснув на газ, і мене буквально втиснуло в м'яку шкіру сидіння. Каспіан керував машиною так само, як вів свої справи — агресивно, впевнено, на межі фолу, не залишаючи шансів іншим учасникам руху.

Ми зупинилися біля невеликого, закритого для випадкових перехожих кафе в самому центрі. Коли ми зайшли, персонал відразу за метушився, наче до них завітав щонайменше президент. Нас мовчки провели до окремого столика в глибині залу, прихованого за важкими шторами.

Каспіан сів навпроти, недбало поклав дорогий телефон на стіл і в упор подивився на мене своїми темними, проникливими очима.

— Ну що, — почав він, примруживши очі, ніби прораховуючи ходи в шаховій партії. — Давай домовимося відразу. Я знаю про Люка. Знаю про твої вчорашні відвідини того брудного гаража. І знаєш що? Я не злюся.

Я ледь не вдавилася ковтком кави, яку тільки-но встигла відпити. Моє серце пропустило удар.

— Не злишся? — перепитала я, намагаючись зберегти голос твердим.

— Ні. Навпаки, мені це було на руку. Тобі треба було на власні очі побачити, наскільки він нікчемний і слабкий, щоб ти нарешті перестала грати в цю романтичну дурню про «кохання всупереч усьому». Тепер, коли ти знаєш справжню ціну свого «героя», ми можемо закінчити цей цирк і почати будувати щось справжнє. Наше.

Він повільно простягнув руку через стіл і накрив мою долоню своєю. Його пальці були гарячими й сухими, а кільце з діамантом, яке він одягнув мені вчора як символ моєї неволі, знову яскраво блиснуло під світлом ламп.

— Я не буду твоїм в’язничним наглядачем, Аглає, я не збираюся тримати тебе під замком. Але я буду твоїм чоловіком. І я хочу, щоб у цьому місті ти дивилася на мене так, ніби я — єдине, що має значення. Бо, по суті, так воно і є.

— А якщо я не зможу? Якщо я ніколи не подивлюся на тебе так, як ти хочеш? — мій голос прозвучав тихіше й вразливіше, ніж я хотіла б дозволити.

Каспіан схилив голову набік, і в його очах спалахнув той самий хижий, азартний вогник, про який попереджала мама.

— О, ти зможеш. Я дуже вмію переконувати, Аглає. Я терплячий мисливець. І почнемо ми з того, що сьогодні ввечері ти підеш зі мною на закриту вечірку до моїх друзів. Там буде все наше коло. І ніякого худі. Я сам оберу тобі сукню, і цього разу ти її одягнеш.