Розділ 5

Салон «Едем» зустрів нас тихим дзвоном кришталевих підвісок на люстрах та ароматом дорогих лілій, від якого в мене миттєво почала боліти голова. Тут усе було стерильно-білим, аж до нудоти. Мама відразу ж перейшла в режим «головнокомандувача весіллям».

— Нам потрібно щось монументальне, — заявила вона консультантці, яка виглядала так, ніби її теж пошили з дорогого шовку. — Каспіан Громов не терпить посередності. Ви розумієте масштаб події?

Консультантка, на ім'я Елеонора, розпливлася в професійній посмішці:

— Звісно, пані. Для Аглаї Дмитрівни ми підготували закритий показ нової колекції. Прошу до подіуму.

Мене завели за важку оксамитову штору. Дві дівчини почали роздягати мене так швидко й механічно, наче я була дерев'яним манекеном. Вони не питали, чи мені зручно, чи не тисне корсет. Вони просто «створювали образ».

— Перший варіант, — проголосила Елеонора, розсуваючи завісу.

Я стояла на круглому подіумі перед трьома велетенськими дзеркалами. На мені була сукня-рибка, настільки вузька, що кожен вдих давався з боєм. Вона була повністю розшита дрібними перлами, які холодили шкіру. Шлейф довжиною в три метри важким хвостом тягнувся по підлозі.

— Боже, Аглає! Ти як антична статуя! — сплеснула руками мама, підходячи ближче, щоб поправити мереживо на моєму плечі. — Подивися, як підкреслена талія. Каспіан буде в захваті.

Я дивилася на своє відображення. Бліда дівчина з порожніми очима в хмарі білого пафосу.

— Вона важка, — тихо сказала я. — Я не можу в ній поворухнутися.

— Краса вимагає жертв, люба, — мама навіть не глянула мені в обличчя, вона розглядала якість вишивки. — Це «Vera Wang», замовлене спецрейсом. Не капризуй.

— Я не капризую. Я відчуваю, що вдягаю на себе кайдани, просто вони блищать, — я різко повернулася, і шлейф заплутався в моїх ногах. — Мамо, ти хоч раз запитала, чого хочу я? Не Каспіан, не тато, а я?

Мама на мить завмерла. У її погляді промайнуло щось схоже на жаль, але вона швидко сховала його за маскою роздратування.

— Ти хочеш бути бідною з механіком у гаражі? Життя — це не роман, Аглає. Життя — це виживання на найвищому рівні. І сьогодні ми обираємо твої обладунки для цього виживання. Дівчата, наступну!

Мене знову затягнули за штору. Сукні змінювалися одна за одною. Пишні, як хмари; прямі, як колони; зі стразами, від яких різало в очах. Я стояла годинами, відчуваючи, як затікають ноги. У кожному дзеркалі я бачила не наречену, а цінник.

Нарешті винесли «ту саму». Вона була іншою. Шовк кольору айворі, жодних зайвих деталей спереду, тільки ідеальний крій, що облягав тіло як друга шкіра. Але коли я повернулася... спина була повністю відкритою до самої талії, обрамлена лише найтоншою ниткою діамантів.

— Ох... — видихнула мама. — Це занадто сміливо.

— Це ідеально, — перебила її я, раптом відчувши дику, злу енергію. — Якщо я продаюся, то нехай покупець бачить, що він купує.

Я відчувала себе голою в цій сукні, попри метри тканини попереду. Це був виклик.

— Беремо цю, — кинула я консультанткам. — І мені байдуже на підгонку. Я йду.

Я швидко скинула сукню, вдягнула свої звичні штани та светр. Контраст був таким болючим, що я ледь не розридалася прямо в примірочній. Мама залишилася обговорювати фату та аксесуари, а я, пробурмотівши щось про проект в універі, вискочила на повітря.

Сонце сліпило, але всередині мене було темно. Я підняла руку, зупиняючи перше ліпше таксі.

— Куди їдемо? — запитав водій.

Я завагалася лише на секунду.

— Вулиця Промислова, гаражний кооператив «Північний».

Мені треба було побачити Люка. Мені треба було змити з себе цей запах дорогих парфумів та присмак фальшивого білого шовку. Я ще не знала, що за кілька хвилин моя остання надія розіб'ється так само легко, як кришталь у салоні «Едем».

Таксі зупинилося біля іржавих воріт гаражного кооперативу. Тут пахло сирістю, старим мастилом і безнадією. Я майже вискочила з машини, не чекаючи решти. Мої кроки відлунювали по розбитому асфальту, а в голові пульсувало тільки одне ім'я: Люк.

Я штовхнула важкі залізні двері. Вони скрипнули так болісно, ніби протестували проти мого приходу.

Люк стояв спиною до мене. Він копирсався в капоті якоїсь старої розібраної машини. Його колись світле волосся було забруднене в сажі, а плечі, які завжди здавалися мені надійними, зараз виглядали якимись згорбленими, чужими.

— Люк! — мій голос зірвався на хрип.

Він здригнувся, але не обернувся відразу. Повільно витер руки об брудну ганчірку, кинув її на верстак і лише тоді розвернувся. У його очах не було радості. Там був страх. Липкий, холодний страх, який за мить отруїв усе повітря в гаражі.

— Аглає? Навіщо ти прийшла? — він навіть не зробив кроку назустріч. — Тобі не можна бути тут. Громов… його люди всюди.

— Мені байдуже на Громова! — я підбігла до нього, хапаючи його за холодні, замащені в мастилі руки. — Люк, мені сказали, що ти взяв гроші. Сказали, що ти купив нову тачку, що ти здав мене! Скажи, що це брехня. Скажи, що ми втечемо прямо зараз. У мене є трохи готівки, я забрала мамині прикраси з сейфа...

Люк різко висмикнув свої руки.

— Які гроші, Аглає? Яка втеча? Ти хоч розумієш, про кого ми говоримо? — він почав нервово ходити по гаражу, збиваючи порожні бляшанки з-під оливи. — Громов — це не просто багатій. Це машина, яка переїде мене і навіть не помітить.

— То ти просто здаєшся? — я застигла, відчуваючи, як серце починає битися об ребра, наче спійманий птах. — Ти чув, що вони кажуть? Весілля через три тижні! Він купить мені сукню, він одягне на мене кільце, він... він буде торкатися мене, Люк!

Люк зупинився і подивився на мене. У його погляді не було вогню. Тільки покірність.

— А що я можу? — майже прокричав він. — Проти твого батька я — ніхто. Проти Громова я — пил! Він прийшов сюди, Аглає. Не особисто, звісно. Приїхали «шафи» в костюмах. Вони не погрожували. Вони просто поклали на цей верстак папку. Там усе моє життя. Всі мої борги за цей гараж, усі мої «ліві» замовлення. Вони сказали, що якщо я не зникну з твого горизонту, я опинюся в канаві ще до заходу сонця.