Розділ 4

Ранок не приніс полегшення. Він увірвався в мою кімнату холодним сірим світлом, яке безжально висвітило безлад на моєму ліжку — результат безсонної ночі. Я не спала ні хвилини. Кожні десять хвилин я перевіряла телефон, сподіваючись на диво, але екран залишався чорним і холодним, наче надгробний камінь над моїми мріями.

О шостій ранку я не витримала. Мої пальці, що тремтіли так, ніби я була в лихоманці, набрали номер Злати.

— Він не вийшов на зв'язок, — мій голос був схожий на шелест сухого листя. — Злато, він просто зник. Абонент поза зоною... назавжди. Благаю, твій брат, Денис... він же крутиться там, на СТО, де Люк збирає свої тачки. Нехай поїде туди. Нехай знайде його! Скажи йому, що Громов... що він хоче мене знищити.

— Аглає, сонечко, зараз занадто рано, — сонно пробурмотіла Злата, але почувши мій відчай, миттєво зібралася. — Добре. Я зараз же розштовхаю Дениса. Він поїде. Я все дізнаюся, обіцяю. Тільки не роби дурниць. Ти чуєш мене?

Я відкинула телефон на подушку. У двері коротко постукали, і через секунду ввійшла покоївка з підносом. Запах свіжої кави, який я зазвичай обожнювала, зараз викликав лише нудоту.

— Аглає Дмитрівно, сніданок. Ваш тато просив переказати, що чекає на вас о дев'ятій у кабінеті.

— Нехай чекає, — відрізала я, навіть не глянувши на дівчину.

Коли двері зачинилися, я підійшла до підноса. Авокадо-тост з яйцем-пашот виглядав ідеально, як з картинки в Instagram, але для мене це був просто муляж. Я змусила себе відламати шматочок і проковтнути його. Смак був ніяким. Я запила його чорною кавою — міцною, гіркою, без жодної краплі цукру. Ця гіркота трохи протверезила мої думки.

Треба було збиратися в університет. Це було моє останнє прикриття, єдине місце, де я була просто студенткою, а не «активом» у бізнес-угоді.

Я підійшла до дзеркала. Боже, ці блакитні очі... зараз вони здавалися вицвілими, обведеними темними колами від утоми. Каштанове волосся було сплутаним, і я почала його люто розчісувати, відчуваючи кожну волосину.

Я відкрила шафу. Ніяких суконь. Жіночності — нуль. Я натягнула величезний графітовий світшот, у якому можна було сховати цілий світ, і чорні шкіряні легінси. На ноги — важкі черевики на платформі. Я хотіла виглядати броньованою. Захищеною.

В університеті я не бачила нікого. Лекції проходили як у тумані. На кожній перерві я шукала Злату, і нарешті знайшла її біля виходу з бібліотеки. Вона виглядала так, ніби щойно побачила привида.

— Злато! — я вхопила її за лікті, стискаючи надто сильно. — Кажи. Не мовчи. Де він? Що сказав Денис?

Злата озирнулася, чи немає нікого поруч, і відвела мене в нішу біля вікна.

— Денис поїхав до гаража Люка, — почала вона тихо, уникаючи мого погляду. — Там було зачинено. Але сусіди сказали, що вночі туди приїжджало дві чорні машини. Люк вийшов до них сам. Він не виглядав наляканим, Аглає. Навпаки.

Моє серце зробило болючий шкереберть.

— І що далі? — я відчула, як холодний піт проступає на лобі.

— Брат поїхав до елітного автосалону на околиці — він знав, що Люк марив однією моделлю. І він бачив його там. Люк був у новому одязі, з якимось чоловіком у дорогому костюмі... адвокатом, мабуть. Він оформлював документи на «Ауді» останньої моделі. Сріблясту. Ту саму, про яку він казав, що «нам на неї все життя працювати».

Я випустила лікті Злати. Мої руки безсило впали вздовж тіла.

— Він купив її? Прямо сьогодні вранці?

— Денис бачив, як він забирав ключі. Він виглядав... щасливим. Сміявся, тиснув руку тому адвокату. Брат гукнув його, але Люк удав, що не чує. Просто сів у нову тачку і поїхав у бік заміського шосе.

Слова подруги різали гірше за ножі. «Щасливий». «Сміявся». Поки я помирала вдома від страху, мій «коханий» обмінював мою свободу на сріблясте залізо з німецьким логотипом.

— Він не міг, — прошепотіла я, хоча голос уже не слухався. — Злато, він же казав, що я його все...

— Аглає, — Злата обійняла мене за плечі, і я відчула, як вона тремтить. — Схоже, у кожної людини є ціна. Каспіан Громов просто дізнався ціну Люка і виставив чек. Мені так шкода...

Я відсторонилася. Усередині мене щось хруснуло. Наче тонка крижина під важким чоботом. Біль був таким нестерпним, що на мить я перетворилася на камінь. Більше не було сліз. Не було паніки. Тільки пустеля.

— Нічого, — сказала я, і мій власний голос злякав мене своєю холодністю. — Тепер я точно знаю, що в цьому світі немає нічого справжнього. Тільки контракти. Тільки гроші.

Я розвернулася і пішла до виходу. Попереду був салон весільних суконь. Попереду був Каспіан. І якщо Люк виявився дешевим товаром, то я збиралася стати для Громова найдорожчою і найнебезпечнішою покупкою в його житті.