Розділ 2

— Злато, ти мене чуєш? Це буде не просто вечеря, це буде акт моєї капітуляції, яку я власноруч перетворю на міжнародний скандал, — я притиснула телефон до вуха так сильно, що пластик врізався у шкіру. Пальці стали крижаними, а всередині все пекло від гострого, неконтрольованого гніву.

Я різко розвернулася до ліжка й вихопила з чохла ту саму розкішну смарагдову сукню, яку так дбайливо принесла мама. Дорогий, важкий шовк ковзнув по моїх долонях, наче холодна змія. Якусь частку секунди я дивилася на цю тканину — вона була ідеальною, вона коштувала як невеликий автомобіль, і вона була символом мого продажу. З презирством, від якого затремтіли губи, я жбурнула її на підлогу, прямо під ноги. Нехай валяється. Нехай зминається. Нехай батько бачить, скільки насправді коштує для мене його «велика бізнес-угода».

— Аглає, благаю, не роби дурниць! Схаменися! — голос Злати в слухавці тремтів від справжнього страху. — Це ж Громов! Каспіан Громов! Ти хоч розумієш, про кого мова? Про нього кажуть, що він бачить людей наскрізь, читає думки й ніколи, чуєш, ніколи не прощає помилок. Якщо ти зараз вийдеш до нього у своєму «дачному» прикиді, твій батько тебе живою в землю закопає прямо між закусками й десертом! Світ ще не бачив такого сорому!

— Нехай копає, — прошипіла я, скидаючи з себе шовковий халат. — Він хоче виставити мене як породисту кобилу на аукціоні? Хоче, щоб я стояла поруч із ним, усміхалася і кивала його партнерам? Тоді нехай не дивується, якщо кобила виявиться з характером і копитами, які розтрощать цей ідеально сервірований стіл.

Я буквально занурилася в саму глибину свого величезного гардероба. Туди, куди мама зазвичай навіть не заглядала, називаючи мої старі речі «сміттям для благодійності», яке давно пора спалити. Першою на світ божий з'явилася стара, розтягнута чорна футболка з вицвілим логотипом рок-групи. Я потайки слухала їх у навушниках, коли хотілося заглушити батькові повчання. Вона була на три розміри більша, ніж треба, повністю приховуючи мої вигини, роблячи фігуру безформною, незграбною і підкреслено зухвалою.

— Так, футболка на місці, — звітувала я Златі, натягуючи потерті джинси з велетенськими дірками на колінах, які я зробила сама. — Тепер фінальний штрих. Де мої кеди? Ті самі, в яких я минулого літа лазила по закинутих будовах з Люком? Пам’ятаєш, вони ще трохи в багнюці?

— Ти серйозно? Кеди? Брудні кеди на вечерю з мільярдерами, де стоять прибори зі срібла? — Злата нервово хіхікнула, але в її голосі почулося захоплення. — Ти самогубця, Аглає. Чистої води камікадзе. Але, боже, як же я тобою пишаюся! Слухай... а твій Люк? Ти йому дзвонила? Він хоч знає, що тебе зливають Громовим?

При згадці про Люка в грудях щось боляче й гостро кольнуло. Мій Люк. Світловолосий, вічно усміхнений, з цією неповторною іскрою авантюризму в очах, яка змушувала мене забувати про все. Мій єдиний шанс на нормальне, дике, справжнє життя без підписаних контрактів і холодних банківських рахунків.

— Він не бере слухавку. Мабуть, знову на тренуванні або з хлопцями в гаражі, — я до крові закусила свою пухку губу, відчуваючи знайомий, гіркий присмак тривоги. — Нічого, я напишу йому пізніше. Люк щось придумає. Він не дозволить цьому Каспіану просто так прийти в мій дім і забрати мене, як приз у лотереї чи додаток до акцій.

Я підійшла до великого дзеркала в повний зріст. На мене дивилася дівчина, яка виглядала так, ніби вона щойно вирвалася з епіцентру рок-концерту, де її ще й добряче поштовхали в натовпі. Моє розкішне каштанове волосся, яке мама так хотіла бачити зачесаним в охайні, благородні локони, я безжально розпатлала пальцями, створюючи на голові повний хаос. Жодної краплі помади. Жодних тіней. Тільки мої блакитні очі, що палали відкритою, неприхованою ненавистю.

— Все, Злато, я йду на ешафот. Побажай мені не померти від сорому раніше, ніж я виведу Каспіана з себе і змушу його відмовитися від цієї угоди.

Я вимкнула телефон, глибоко вдихнула повітря, яке в коридорі вже здавалося густим і нудотним від елітних парфумів та запаху вишуканих страв, і штовхнула двері.

Кожен мій крок по мармурових сходах відлунював у тиші будинку гучним, ляпаючим гупанням гумової підошви старих кедів. Знизу вже долинав розмірений гомін чоловічих голосів. Один із них — низький, вібруючий і неймовірно владний — змусив мої коліна на мить заніміти, але я лише міцніше стиснула кулаки.

Коли я переступила поріг їдальні, розмова обірвалася на півслові. Тиша стала настільки густою, що її можна було різати ножем.

Батько застиг із кришталевим келихом у руці на півдорозі до губ. Я бачила, як на його шиї миттєво здулася товста вена, а обличчя почало повільно, але впевнено наливатися буряковим кольором. Мама, яка виглядала ідеально у своїй сукні кольору шампань, видала ледь чутний звук, схожий на короткий схлип, і миттєво прикрила рот тремтячою долонею, наче намагалася не закричати.

— Аглає... — голос батька був настільки низьким і хрипким, що вібрація пройшлася по моїх хребцях. — Що це за... що це за вистава?! Ти що собі дозволяєш?!

Я не відповіла йому. Навіть не подивилася. Уся моя увага була прикута до чоловіка, що сидів навпроти мого порожнього місця.

Каспіан Громов.

Він повільно, майже граціозно поставив свій келих на білосніжну скатертину, відкинувся на високу спинку дорогого різьбленого стільця і... замість того, щоб вибухнути гнівом чи зневагою, він повільно, кутиками губ, усміхнувся. Його темні очі, гострі й проникливі, як леза хірургічного скальпеля, почали повільно, сантиметр за сантиметром, «роздягати» мій безглуздий наряд. Він дивився на збиті носики кедів, на дірки в джинсах, на розтягнуту футболку.

Це тривало вічність. Я відчувала, як щоки починають палахкотіти під цим спокійним поглядом, хоча обіцяла собі залишатися непохитною скелею.

— Яскравий вибір для сімейної вечері, Аглає, — його голос був схожий на дорогий чорний оксамит, під яким надійно прихована холодна сталь. — Мені подобається. Нарешті хоч хтось у цьому домі вирішив не вдавати з себе те, чим не є насправді. Принаймні, я тепер точно знаю, що нам не буде нудно в шлюбі.