Глава 11

Зрештою, людина любить свої бажання,
а не бажане.
Фрідріх Ніцше

****
Інколи буває таке, що ти закохуєшся. Насправді мозок ще не розуміє цього. Він швидше намагається позбутися неправильного відчуття, ніж прийняти його. Тому що для раціональної частини – кохання – це не правильно. Збій у системі. Тому що кохання змушує вимкнути голову, всі логічні висновки та докази, і увімкнути серце. А воно – серце, – завжди шукає кохання. Завжди шукає свою частинку. Ні, не половинку, адже воно цілісне, а саме загублену частинку, котра відкололась минулого, десь невдалого разу. Ця частинка не обов'язково зникла від того досвіду стосунків. Кохання насправді не є тільки між чоловіком і жінкою.Воно є чимось більшим. Тим, що ми не до кінця розуміємо та усвідомлюємо. Тож коли мозок ще не зрозумів. що серце у пастці, ти почуваєшся загубленою, але сповненою дивної ейфорії. Вчені називають це гормонами щастя, навіть доводять, що скуштувавши шоколад ви відчуєте те саме. Але всі ми знаємо, що насправді це брехня. Жодна шоколадка не замінить щирих емоцій, коли ти тільки закохуєшся. Вона не подарує відчуття польоту і незрозумілості. Не прошепоче на вушко, що зараз понад усе на світі ти хочеш побути з коханим просто поруч. Я б сказала, що шоколадка швидше брехня собі й організму, коли кохання відсутнє. Мовляв: “Тримай, їж, бачиш? Ми можемо й так бути щасливими та не лізти в незнайомі почуття”. Це актуально для тих, хто боїться закохатись, але не для тих хто вже закохався.

****

Як пояснити, довести собі, що тобі взагалі-то байдуже? Повторювати неначе мантру перед дзеркалом і сном? Думати про це постійно? Або взагалі змусити забути про причину тривожності й тоді дійсно стане начхати на причину?

Не знаю.

Знаю лише те, що дівчина поруч з Тимофієм мене просто неймовірно дратує. І він теж. Так, він нічого мені не обіцяв і все одно зробив багато хорошого, але….завжди є “але”. Я встигла вигадати собі, що він тільки для мене. Якщо не зі мною, то ні з ким. Я вирішила, що коли залишив свою подружку саму, а мене повіз додому в самих кедах та формі офіціантки, став моїм. Я вигадала, що поцілунок був не просто так.

Навмисно.

Тимофій Бездушний просто самоствердився поцілувавши мене. Задовольнив власні потреби в благодійності давши грошей. Ще й додав плюс до карми, коли врятував.

Тож чого я очікувала? Як ми разом підемо у світлі західного сонця тримаючись за руки? Я та він?

Справді?

Дурепа!

Звісно у нього є дівчина. Врешті, він власник мережі СТО “Говерла” і судячи з усього йому двадцять вісім років. Він просто не може бути самотнім…. Якщо не брехати собі, то можна сміливо зізнатись, що про Тимофія я не знаю нічого. Абсолютно. Він для мене книга на сімох замках. Або шафа, швидше за все зі скелетами. А от він про мене знає достатньо.

Лофт зачиняється й шумна компанія відправляється святкувати день народження далі. Лише наостанок Тимофій підходить до мене, віддає книжку з чеком та оплатою й пхає до рук три купюри. Я навіть не дивлюсь на них. Непомітно кладу назад в кишеню його куртки, вирішивши, що з мене досить цього. Хоче залишити чайові? Будь ласка, у книжечку, не більше п'яти відсотків від чека. Хоче дати більше? Не візьму. Набридло відчуття власної нікчемності. Ага. Гордість заграла. Принципи. Образа, якщо вже чесно.

Я не хочу брати гроші, особливо коли це все робиться мовчки. Не хочу почуватись загубленою у його поведінці й не розуміти, що вона означає.
Гаразд. Я не знаю чого насправді хочу! Може просто нормального життя?

Тимофій дивиться на мене трішки сп'янівшим поглядом й піджимає незадоволено губи. Ну звісно, певно не до вподоби, коли відмовляються від небувалої щедрості та широти душі?

– Приревнувала? – Інтонація людини, що зовсім втратила віру у щось. Або надію. Або і те і те.

– Ні в якому разі. – Сухо відповідаю. Приховую справжні емоції, як можу.

– А сірі очі кажуть інше. – Хмикає.

– Брешуть.

– Очі ніколи не брешуть.

– Твої чи мої? – Нахабно задираю підборіддя.

– Твої. – Шепоче й так близько стоїть до мене, що варто необережно поворухнутись як торкнусь його. Але не хочу. Мені достатньо жару від його тіла.

– А твої? – Питаю. Дивлюсь прямо в блакитні глибини й помічаю як з кожною секундою вони стають темнішими.

– Мої брешуть.

– Тебе чекають. – Видихаю. Хочу щоб пішов. Тому що мені не подобається відчувати аромат його парфумів з присмаком бергамоту. Не подобаються емоції, що вирують в мені: вони не правильні. Так не повинно бути. Тимофій просто грається зі мною з відомих тільки йому причин.

– Почекають. У мене сьогодні день народження.

– Я помітила.

– Знаєш, – кладе долоню мені на потилицю, так ніжно й обережно, що здригаюсь від несподіванки, – пробач мені. Той поцілунок. І цей, – додає й перш ніж я встигаю обуритись, сказати, що не потрібно, або хоча б побачити дивний спалах у погляді, цілує. Обережно, ніжно, даруючи присмак коньяку з колою. Долоня обпалює шкіру, вуста душу, а свідомість кричить, що неподалік стоїть його дівчина.

Дівчина! Що ж він робить? Невже так можна?!

Відмахуюсь й ображено дивлюсь на нього.

– Не можна так робити! – Ціджу. – Не можна! Ти!....Просто...– подумки рахую до десяти намагаючись вгамувати зрадника у грудях – знаєш, з днем народження, Тимофій. І купи собі нарешті душу!

Він нічого не відповідає. Навіть не дивиться опустивши голову донизу, наче раптом стає соромно, хоч дуже сумніваюсь у цьому. Як там казала Ася: “Психічно нестабільний”? Може воно дійсно так? А потім щось пробурмотівши під ніс зникає з закладу.

*****
Нарешті прибравши все і здавши зміну, виходжу на задній двір. Якби палила, то із задоволенням це б зробила. Але я не палю, тому постоявши кілька секунд відправляюсь додому. Точніше на зупинку. Таксі з моїми доходами мені не світить, тож єдиний варіант, як і завжди – нічний тролейбус, котрий ходить раз на годину. Весела перспектива, правда?

Зате скільки у мене вільного часу, щоб подумати про Бездушного. А ще про борг, суму якого навіть не знаю. Та й віддавати його не буду, напевно. Мені ж банально немає з чого це зробити. А ще банк…. Ні, краще вже думати про Тимофія і його незрозумілу поведінку. Йому двадцять вісім, а відчуття, що на років десять менше. Для чого поцілував знову? Тому що подобаюсь? Так навіщо тоді ця гра? Невже не простіше сказати, що він відчуває симпатію, хіба легше тримати ось таку дистанцію і мати незрозумілі стосунки?