Глава 9

Нерозуміння між чоловіками і жінками зростає,
якщо вони не знають, що люблять один одного.
Беґбеде Фредерік

Після того як Тимофій мовчки приводить мене під двері квартири й віддає в руки Асі, я ще кілька годин слухаю її моралі. Заслужено. Тішить тільки те, що вона в мене просто є, моя добра і люба подруга. А потім, після гарячої ванної я швидко засинаю, накрившись ковдрою з подругою, котра залишилась ночувати. І мені сниться Тимофій…

Спочатку ми наче знову переносимось під його дім, під дощ. Але уві сні мені не холодно, навіть навпаки: нестерпно гаряче. Він робить до мене крок, а потім ще і ще, і ось його гарячі долоні обпалюють мою потилицю, а чуттєві уста накривають мої. І я починаю кружляти у вихорі нових емоцій. Мене топить у собі таке тепло, від якого душа відрощує крила й стрімко несеться до сонця. Легкий та палкий дотик, приємне відчуття його язика у роті. Руки, що притягують до себе. І два чола котрі торкаються одне одного з такою пристрастю та милістю одночасно, що втрачаю все повітря з легень.

Прокидаюсь від того, що Ася будить мене, стягуючи ковдру.

– Школу ніхто не скасовував, Зима. – Весело хмикає.

Потягуюсь і кутаюсь назад в теплу хмаринку. Зовсім не хочеться вилазити з ліжка.

– Я безвідповідальна. – Бурчу під ніс.

– В цьому ніхто не сумнівається, – виспівує й все-таки скидає ковдру з мого тіла на підлогу, – але ти тепер виконуєш роль мами, тому вперед. І радій, що сьогодні я не буду тебе сварити за вчорашнє.

– Пробач мені, Ась. Просто…

– Полін, все нормально. Після того, як ти розповіла причину, я розумію. Просто не потрібно було блукати містом. Ми хвилювались.

– Знаю. Погана з мене сестра і подруга. Так?

Але Ася усміхається й падає на ліжко, до мене, й обіймає.

– Ні. Ти чудесна. І ти вчишся. Все нормально. Врешті, для чого друзі, якщо не для підтримки?

– Ти єдина людина в якій я не сумніваюсь. – Промовляю й зариваюсь обличчям в пшеничне волосся подруги. Вона дійсно єдина кому вірю.

– Тоді я дам тобі вихідний. Ти ж сьогодні не йдеш на роботу?

– Ні.

– Супер! Відведу твоїх братів, а ти відпочивай.

– Дякуююю!

Коли Ася з братами йдуть з квартири я повертаюсь назад в ліжко. Усмішка не сходить з мого обличчя, адже не дивлячись на моє життя, котре повільно досягає свого дна у мене є людина, яка просто дарунок небес – Ася. Вона моя опора, моє сонце у похмурий день. Сподіваюсь колись зможу їй віддячити за її доброту.

Близько десятої у квартирі виспівує дверний дзвінок. Неохоче виповзаю з-під теплої ковдри й витираючи ніс (вчорашня прогулянка не пройшла безслідно) та покашлюючи, йду у коридор. Поправляю свою улюблену піжаму – кігурумі у вигляді єдиноріжка, й дивлюсь у вічко. І той кого я там бачу дуже й дуже несподіваний гість. Принаймні його я сьогодні точно не очікувала побачити. Це Тимофій Бездушний.

Відчиняю двері й за коротку мить встигаю роздивитись наскільки він сьогодні шикарно виглядає: шкіряна косуха на хутрі всередині, сірі джинси, високі кросівки й цей хаос з волосся світлого на кінчиках, на голові, вибиває з нормально сонного ритму ранку.

– Вирішив, що ти могла захворіти. – Каже й протягує пакет. Здивовано сканую його ще раз поглядом “чи-ти-не-захворів-часом”, але пакет приймаю. – Класний єдиноріг. – Додає й хмикає задоволено.

– Дякую. І за піжаму, і ліки. Але не варто….я не захворіла.

І тут наче в підтвердження правильності вчинку Тимофія пчихаю кілька разів, а потім ще й доволі атмосферно шморгаю носом. Він починає сміятись, так щиро й весело, що сама не помічаю, як вже усмішка сяє і на моєму обличчі.

– Я старший, отже, розумніший.– Багатозначно каже.

– Зайдеш? – пропоную, а сама думаю, чим це я його пригощати буду, якщо у мене до чаю один крекер.

– Ні. Скажеш, що знову на секс натякаю. Не буду. – Серйозно відповідає. Блакитні очі уважно дивляться на мене, ніби хочуть впевнитись, що нічого серйознішого за звичайну застуду немає.

– Думаю зараз ти в ньому не маєш потреби. – Натякаю на вчорашню дівчину.
Тимофій, зрозумівши його, хмикає.

– А ти щось маєш проти? – Зацікавлено протягує й спирається на одвірок, ніби ось тільки що не думав навіть затриматись, але тепер вирішив побути ще трішки.

– Я? – Гублюсь на мить. – Ні. Твоє життя…

– Моє.

– І ти можеш робити все що захочеш.

– Можу.

– Ну і роби.

– Так і роблю.

– Чудесно!

– Я тобі подобаюсь? – Хіба питають про таке ось так, прямо в обличчя? Навіть відмахуюсь від нього через це. Нутрощі болісно стискаються від хвилювання, а в животі в цей час літають якісь незрозумілі книжкові метелики та з'являється передчуття чогось дивного.

– Тобто?

– Тут немає тобто, Поліна. Я тобі подобаюсь?

– Хто ставить такі питання о десятій ранку? – уникаю відповіді. Видно я фізично не можу просто взяти й збрехати, адже десь у мені тліє маленький вуглик надії, що якщо зізнаюсь, він теж зізнається.

– Я. Відповідай.

– А ти роздумуєш над тим чи грати далі в благодійника?

– О, так ти думаєш – я граю?

– Я не знаю, що думати. Ти допомагаєш мені, постійно. Я вдячна тобі за це, безмежно, але не розумію мотивів.

Тимофій замовкає. Його погляд стає холодним, ніби тепер він хоче знайти у мені якусь підступність чи щось подібне. Розтріпує своє каштанове волосся ще більше, а моє серце завмирає від того, що я даю відповідь сама собі: він мені подобається.