Глава 8

Найважчий смуток приходить разом з першою втратою,
коли ти ще не знав, що таке біль і що таке надія.
One Tree Hill

Я знаю, що вдома мене чекають брати. Знаю, що вони хвилюються. Тому що у мене на старенькому телефону миготить декілька пропущених від них дзвінків. Але ще я знаю, що з ними Ася, котра нагодує і подбає. І від якої теж кілька пропущених. Ось тільки вже 23:00, а я ще не можу впоратись із власним відчаєм. Мені холодно, але всередині вирує гнів такої сили, що плювала я на холод. Просто хочеться ходити цим темним містом й шукати пригод на свою дупу. Тому що розпач роз'їдає на частинки, ділить мене на тисячі атомів, котрі не можу зібрати назад.

Досі не віриться, що все це сталося зі мною. Не віриться, що Юрій Миколайович запропонував розплатитись сексом, ще й майже не взяв силою. Не думала, що взагалі колись потраплю у таку ситуацію. Які ж люди все-таки підлі, і на скільки виявляється несправедливе життя. Може Бог карає мене за те, що я більше не вірю у нього? Але як вірити, коли твоє життя вже понад пів року як йде шкереберть? Та й кому? Називайте мене як хочете, але ось ці церковні молитви не для мене. Нехай люди звісно моляться, ходять, одягають хустки та вірять, але я цього робити не буду.

Більше віра не для мене!

Сама не помічаю, як ноги приводять в район Тимофія Бездушного. Навіть смішно стає. Це ж треба, приповзла сама, неначе той кіт, дійсно! Оце так сором!
Я слабка…
Ну якого біса я така слабка? Чому у мені немає цього внутрішнього стрижня? Чому я не створена з металу, або хоча б не маю якогось бронежилета від “людяності”, що живе навколо?

Холод пробирає до кісток. Здається ще кілька секунд на вулиці й перетворюсь на крижану фігуру. Та хіба усвідомлення цього щось дасть? Пфф…. Сама винна, сама вилетіла з Лофта ніби кип'ятком облили. Не подумала, що потрібно переодягнутись. Але в ту мить здавалось, що якщо ще хоть секунду буду там, то стану калюжею з жалю до себе.

Колись я була захищена. Колись жила під крилом батьків і навіть подумати не могла, що світ такий брудний та жорстокий. Я ніколи не була зразком для когось: амбіційна, з мріями та впевненістю, що майбутнє ,буде схоже на казку. Ось тільки я ніколи не дозволяла собі такого як Маша, Соня і Юрчик. Ніколи. Звісно ж були моменти, коли сміялась з Ланою над недоліками інших. Каюсь. Але таке відбувалось тільки з нею, з Асею таким не займалась. Можливо справа у впливі цих дівчат на мене. І тепер час та скрута показали хто справжній друг, а хто просто яскрава обгортка.

Не знаю скільки часу стою під будинком Тимофія. Навіть не знаю для чого. Що я хочу отримати від цього? Чого очікую? Побачити його у вікні? Ще раз побувати у його світлій квартирі ніби її торкнувся промінь сонця?
Потрібно йти додому. Впевнена, Ася хвилюється за мене, а я поводжусь ніби малолітнє дівчисько. Тим паче, що Тимофій у Лофті не з'являвся вже з тиждень точно, тож який сенс стояти тут?

Можливо він більше взагалі не прийде туди. Хто його знає для чого робив це весь цей час….Можливо він вирішив, що його благодійна організація зробила все, що було в її силах? Адже не зобов'язаний допомагати мені.

Але при думках про це чомусь стає боляче, ніби втрачаю маленький, єдиний та певно останній промінь сонця. Ніби попереду мене чекає довга зима з вічно сірими небесами.

В якомусь сенсі так і є...хіба ні?

Сама не можу зрозуміти, що в цьому загадковому хлопцеві є. Чому він так зачепив мене, що навіть думки починають все більше вертітись навколо його персони. І головне, чим частіше думаю, тим більше караю себе за це. Дурня, так, але певно то особливість людських характерів: мільйони разів подумати про те, що хвилює.

Цей Тимофій, він….не правильний, чи що…. Щось у його блакитних очах, щось у статурі, у виразі обличчя, у поведінці….таке, від чого нутрощі виконують потрійне сальто.

І він врятував мене…

Багато-багато разів.

І він знає про це….

І я…

Несподівано з неба починає йти дощ. Він змиває залишки осіннього снігу, перетворює його на багнюку, змішавши з листям. На вулиці одразу стає значно темніше, наче хтось просто взяв і стер гумкою світло. Інерційно підіймаю голову до верху, потопаю під холодними каплями. Я шукаю поглядом вікно Бездушного. 

Може це залежність – бачити його? Тому що іншого пояснення немає. Тому що, ну знайду навіть його вікно, побачу світло, і? І що тоді? Легше мені стане? Краще? Чи може стану менш самотньою?

– Наскільки ж ти хочеш того тепла, Поліна... – Буркаю собі під ніс.

Варто було чоловіку мене врятувати, натякнути, що я його якось цікавлю, показати силу, подарувати теплий дотик і все, я розтанула.
Так не можна.

Шум автомобіля, що паркується десь позаду мене виводить з роздумів. Інстинктивно повертаюсь й бачу срібну тойоту, котра встає прямо під ліхтарем. І як не дивно це визнавати – звідти виходить Тимофій Бездушний. У всій красі. З дівчиною…

А чого я очікувала?!

Сміятись з себе хочеться, до істерики!

От дурепа.

Стояла тут, щось там фантазувала, роздумувала, чим Тимофій такий особливий, а насправді шукала його. Знайшла? Так. І він має дівчину. Ну, що ж, видно така моя карма, відчувати у серці важкість, стримувати нову порцію сліз. У грудях тисне від дивного болю. Його взагалі не повинно бути. Тому що ми одне одному ніхто. Тому що він вільний, а не мій.

Думаю його благодійність дійсно закінчилась.
Може я його десь і зацікавила, але він швидко забув про якусь там нещасну. І це правильно. Так повинно було бути.

Шморгаю носом, зовсім не намагаючись бути схожою на леді, як вчила мама. Та і яка там леді з мене, особливо сьогодні. Роблю кілька кроків назад, щоб Тимофій не побачив мене. Це ж який сором потрапити йому на очі й наочно показати, що блохастий кіт приповз шукати прихистку.
Спостерігаю як він обіймає шикарну дівчину за талію.