Глава 7

І пам'ятайте: коли ваші крила ослабнуть,
віра вичерпається і далі летіти ви вже не зможете,
ви на півдорозі до мети!
Легенди нічної варти

За наступні кілька днів час на роботі перетворюється в жахливу комедію. Доволі очікувано, але все одно неприємно. Маша та Соня як можуть підставляють мене. Навмисно забирають мої замовлення та несуть моїм клієнтам, штовхають, проливають перед початком робочого дня на столи всіляку липку рідину, а ще не забувають познущатись словесно, питаючи де ж мій дорогоцінний Тимофій. А його, як назло, всі ці дні не видно. Чи то вирішив не додавати мені проблем, чи то жовток на джинсах довів до точки кипіння – не знаю. Ось тільки його відсутність означає мінус кілька зайвих гривень, котрі для мене дуже й дуже важливі.

Тому доводиться мовчки відтирати столи, терпіти їх косі погляди й думати над планом помсти. А я думаю, адже злість бере така, що хочеться просто посеред робочого дня запустити в одну й другу нахабу повною тарілкою гарячої їжі, щоб аж опіки лишилися.

На п'ятий день, останній у моїй зміні, Маша з Сонею перевершують самі себе. Поки ввечері, зібравши посуд за шумною компанією я несу його на кухню, щоб помити, вони удають, що миють підлогу. Але як тільки проходжу повз них, зрозумівши, що обійти ніяк, як обидві штовхають мене і я лечу на плитку разом з усім посудом. А це тарілки, склянки, соусниці й тому подібне. Посуд із гуркотом на все приміщення торкається підлоги й розсипається на мілкі уламки. Наче йому саме зараз конче потрібно було розбитись. Наче не могло залишитися хоч однієї цілої тарілки чи склянки.

– Ви вже зовсім знахабніли? – кричу, так і залишаючись сидіти на тільки що помитій підлозі. – Це вже перебір!

Дівчата стоять наді мною й гидко посміхаються. Я бачу задоволення на їх обличчях, бачу впевненість у власному виграші чого б вони там не бажали.

– Обережною потрібно бути, Поліно! – Хмикає Маша й підло глянувши на мене відходить в бік.

– Ой, яка незручність. А ти знаєш, що Юрчик ще тут? Сидить у кабінеті? – таким самим огидним голосом додає Соня.

І тут, в доповнення, ніби мало мені неприємностей у житті, в зал вилітає наш директор. Його пузо підплигує разом з ним при ході, а кирпатий ніс разом з хитрим поглядом сканує мене на підлозі, оцінюючи масштаби катастрофи.

– Поліно Зима! Ти розбила все? – Вигукує здивовано. – Просто таки все...– додає вже тихіше.

– Пробачте, Юрій Миколайович. Я не навмисно. Дівчата штовхнули мене…

– Що? Хто? Ми? Ні-і-і-і – майже не разом відповідають й відходять від мене на кілька кроків.

– Це за їх вини. – твердо продовжую, намагаючись впоратись і відчаєм, що росте в мені. – Подивіться на камери. – Майже не благаю.

Юрчик довгі хвилини роздивляється все навколо, включаючи своїх працівниць, а потім каже:

– Несла тарілки хто?

– Я! – Відповідаю.

– А вони тебе штовхнули? Чи ти просто не побачила, що підлога помита і послизнулась?

Гнів бурлить в мені, обпалює кип'ятком з середини.

– Ви що захищаєте їх? – Стримуючись, питаю.

– Ні. Я просто кажу про те, що бачу. Маша і Соня вправно виконували свою роботу, а ти!...

– А я?...Що я? Незграба, котра послизнулась? – Не витримую цієї брехні, цього не бачення ситуації. Не розумію, чим я нашому директору так не подобаюсь, що він захищає їх, а мені дозволяє бути грушею для биття.

– Так! Дівчата — приберіть це! А ти, Зима, у мій кабінет! Швидко! – Змінюється в обличчі й зникає з зали.

Повільно встаю намагаючись не порізати руки й кидаю на колег вбивчий погляд. “ Щоб вам все повернулось” – думаю й поправивши чорну спідницю і сорочку, йду слідом за Юрчиком. Позаду себе чую незадоволення та обурення, чому це вони мають прибирати все за мною. І це хоч маленька, але крапля задоволення на ображену гордість і самолюбство.

Двічі стукнувши по дверях Юрчика, заходжу в кабінет і зачиняю двері. Він встає зі свого офісного крісла й обійшовши невеликий стіл заходить мені за спину й каже:

– Я можу вирахувати вартість посуду з твоєї зарплатні, але тоді тобі доведеться ще місяць працювати на мене безкоштовно. Тому що як не крути, посуд розбила ти.

Відходить від дверей й встає навпроти мене. Ми з ним одного росту, і стоїть директор так близько, що відчуваю тепло від його тіла. Роблю крок назад.

– Але, я можу пробачити тобі вартість посуду, якщо задовольниш мої потреби. – Продовжує, навіть не засоромившись своєї пропозиції.

На мить я втрачаю мову. Задовольнити потреби – це він що має на увазі? Від нервів та страху серце голосно б'ється в ребра, а долоні пітніють.

– Тобто? – Перепитую. – Як задовольнити? – Ледь чутно. Навіть не хочу заглиблюватись і вигадувати, чого він хоче. Огидно.

– Поліно, ти гарна дівчина. Як вона може задовольнити чоловіка? Га? – підморгує. – Обіцяю, з цього часу ти будеш забезпечена вищою зарплатою. Хочеш?

– Ви пропонуєте секс? – Мені гидко навіть говорити це.

– Ну не спільний же перегляд фільмів. Так – секс!

– Я...ви...– фарба приливає до обличчя. Мені стає так страшно, тіло трусить від нервів та напруги.

– Поліно, тобі ж потрібно годувати братів. Чи тобі подобається жити так бідно? Рахувати копійки? Я пробачу тобі посуд за один акт нашого злиття. За ще один підвищу зарплату, а далі побачимо.

Всередині мене все перевертається від різних емоцій, тут і огида, і страх, але найстрашніша – роздуми. Чи дійсно я готова це зробити заради грошей? Лягти під Юрчика, під чоловіка, котрий не викликає нічого крім відрази. Чи дійсно я можу так низько впасти? І чи дійсно моя цнота варта зберігання?