Глава 5

Якщо ти відчуваєш, що здаєшся,
згадай, заради чого
ти тримався до цього.
Джаред Лето

Останній вихідний перед початком робочого тижню приносить суцільний негатив. З самого ранку Захар та Денис не можуть поділити іграшки й вирішити хто ж буде грати першим у єдиного робота І ніяке пояснення та вмовляння, що вони брати й повинні ділитися не допомагають. Під вечір моя нервова система не витримує, тож я залишаю братів вдома й відправляюся в магазин, вирішивши, що таким чином розвію голову і куплю щось на вечерю.

Середина листопада. Темніє рано. Сніг, що сипав того тижня зник, залишивши після себе лише багнюку та суцільний бруд з гнилого листя. Вечірні ліхтарі як можуть намагаються прогнати вечір, але їм не впоратись, адже хочеш ти цього чи ні, в осінньо-зимовий період ніч починається приблизно з п'ятої вечора.

На власний подив прогулянка супермаркетом, що знаходиться неподалік від будинку приносить відпочинок. Можливо річ у тому, що я прочитала всі етикетки на всіх товарах. А можливо атмосферна музика, котра лунає в подібних магазинах дала це. Але мені стало значно краще.

Коли повертаюся додому надворі вже майже ніч. Не за годинником, звісно. Лише за похмурістю й тишею. Неділя, всі вже вдома, готуються до завтрашнього понеділка.

Як тільки заходжу у двір будинку, блукаючи розгубленим поглядом по гойдалках у світлі ліхтаря до мене підходять двоє чоловіків. Окидаю їх швидким поглядом, поки в голові вже у всю силу працюю думки, якби це прошмигнути в під'їзд. Сильніше стискаю пакети у руках, готова якщо що надавати продуктами їм по голові.

– Доброго вечора. Не підкажете, у цьому під'їзді живе сім'я Зима?

На секунду втрачаю дихання. Вони шукають мене. Але не знають, що саме я стою перед ними. Тільки для чого? Це не ті люди, що приходили з приводу кредиту. Можливо вони шукають тата, а не мене? Можливо вони не знають, що він помер?

– Для чого вам ця сім'я? – Сухо питаю намагаючись вдавати, що зовсім не схвильована.

– Бізнес справи.

Знову проходжусь по двох незнайомцях очима. “Бізнес справи. Ага. Точно не з такими амбалами, котрі швидше на якихось боксерів схожі.”

– На жаль не знаю. Я тут орендую квартиру, тож з сусідами не знайома.

Чомусь чоловіки недовірливо дивляться на мене. Але потім кивають й відступають, дозволяючи першій увійти в під'їзд. Налякана тим, що підуть за мною намагаюсь зачинити двері, але не вдається, тож швидко біжу до ліфта й на щастя він одразу відчиняє двері. Залітаю в нього та тисну кнопку десятого поверху. Подумки відраховую секунди сподіваючись, що ці амбали не побігли за мною слідом, пішки. Пробую заспокоїтись й повільно дихати.

“ З чого б їм взагалі за мною бігти? Я ж сказала, що орендую квартиру тут, і все.”

Але моя інтуїція значно сильніша за мій мозок. Тому що як тільки двері ліфта відчиняють ці двоє чоловіків посміхаються посмішкою “попалась” й заштовхують назад у ліфт. Один з них притискає до стіни, закриває мого рота широкою долонею й вдавлює свої пальці в талію.

– Поліна Зима? Донечка Олега Зими? Думала втечеш?!

Мугикаю йому в руку. Клятий ліфт їде вниз. Щоб його! З пальців вилітають пакети з продуктами. Хочу відштовхнути чоловіка вже вільними руками, але він не піддається. Просто наче гора, котру при всьому бажанні ніяк не зрушиш з місця. Повітря у легенях стає все менше, адже долоня закриває не тільки рота, а й носа. Смикаюся. Б'ю його руками всюди куди потрапляю. Пробую кричати. Але все марно. Всі мої спроби звільнитися надто слабкі. Я слабка.

Пульс вистукує у скронях. Якщо спочатку я була сповнена бажання звільнитися, то тепер єдина думка, котра пульсує в голові: “Хоч би не вбили”. Я не знаю хто ці люди та що їм потрібно, але знаю одне — мені страшно. Дуже й дуже страшно.
Нарешті клятий ліфт зупиняється й відчиняє двері. Чоловіки силоміць витягують мене з нього й виводять на задній двір, де знаходяться гаражі. Один з них, навіть не розбираю який, штовхає в груди. Все повітря, що встигла набрати в легені за коротку мить разом вилітає з горла. Падаю сідницями у бруд й кричу.

– Замовкни! – Гиркають разом. – І слухай. – Доповнює другий. Або перший. Не знаю вже. Я заплуталася.

Схлипую й киваю головою так і залишившись сидіти на землі.

– Ти ж Поліна Зима, донька Олега, так?

Знову киваю. Навіть якби не була нею, то все одно погодилася б.

– Твій татко винний нам купу грошей! Передай йому, що якщо не віддасть борг до Нового року, тоді його доня постраждає. А він же не хоче, щоб обличчя його Поліни стало схожим на фарш?!

– Ві-і-і-н….по-о-м-м….– Не можу вимовити ані слова. Ніби просто відняло мову від страха.

– Ти зрозуміла? – Чоловік стискає пальцями моє обличчя.

– Т-т-так!

– Молодець!

А потім проходить секунда за яку вони обидва зникають.

Ще довгий час я сиджу на землі між гаражами й слухаю ритм свого серця. Мені страшно. Так страшно мені ніколи не було. Ще жодного разу у житті. Навіть коли на мене напали. Думаю тому, що очікування майбутньої загрози значно страшніше за неї.

Тіло тремтить від холоду й пережитого. Зуб на зуб не потрапляє. Але я знаходжу сили встати. Ледве плентаюсь до будинку навіть не намагаючись витерти сідниці і куртку. У ліфті збираю пакет з продуктами й заходжу у квартиру.

Перед братами доводиться удавати, що нічого страшного не сталося, що я просто впала. Але, коли приходить час сну і вони вже солодко сплять у своїх ліжках, я даю волю сльозам. Майже всю ніч ридаю в подушку не в змозі впоратись з первісним страхом за своє життя. І, напевно вперше, проклинаю батька, намагаючись знайти відповіді на питання, які поставила йому, якби був живим.

****
Що не день, то якісь проблеми. Саме з такою думкою зустрічаю понеділок. Чесно кажучи мені набридло, що до мене приходять невідомі люди, вимагають грошей, а деякі ще й погрожують. Навіть більше – мене це дістало! Єдине хороше, що відбулось зі мною в цьому місяці – зустріч з Бездушним. І не тому, що він врятував мене, хоч це має велике значення, не тому, що моє серце робить сальто, як тільки бачу його, а тому, що саме його чайові дають змогу нормально жити й хоч трішки розрахуватися з боргами за комунальні послуги.