Глава 4

Гарні очі тільки у того, хто дивиться на тебе з ніжністю.
Коко Шанель

Майже тиждень Тимофій приходить обідати у “Лофт”. І кожного разу залишає мені великі чайові які я старанно приховую від дівчат. Але найбільше мене тішить те, що він мовчить. Думаю якби заговорив, то більше грошей не брала б, адже й так почуваюсь жахливо. Ніби я жебрачка якій подають. Тільки з тією різницею, що жебраки звикли до цього, а я ні.

Погода все більше й більше засипає вулиці рідного міста снігом. З кожним днем все ближче наближається перше зимово-дитяче свято Миколая, хоч зараз ще поки листопад. І, саме завдяки Бездушному, у мене є змога придбати своїм братикам подарунки.

Так, я приймаю допомогу. І мені за це соромно. Але з іншого боку, якби не він, то зарплатні, що отримую не вистачило б на те, щоб оплатити комунальні послуги, купити додому їжу, ще й на подарунки. Ось тільки я мало їм. Чомусь немає апетиту, зовсім. Не знаю у чому справа, та вечорами доводиться їсти проводячи внутрішній діалог, розповідати самій собі, що мамі й татові не сподобалося б, що їх донька схудла вже на п'ять кілограмів, та й Захару з Денисом потрібна здорова сестра.

Наступний тиждень у мене вихідний, тож в понеділок я заводжу братів до школи, а сама повертаюся додому. Майже цілий день у мене займає прибирання, яке я тихо проклинаю, адже ще пів року тому у нас це робила спеціально наймана людина.
Після обіду лунає дверний дзвінок на всю квартиру. Зазираю у вічко й відчиняю двері. У коридорі стоїть двоє чоловіків одягнених у теплі куртки та чорні штани. Шапки припорошені снігом. А вирази обличчя аж надто загрозливі.

– Чим можу допомогти?

– Поліна Зима? – прокашлявшись каже один з них окидаючи мене з висоти свого зросту прискіпливим поглядом.

– Так.

– Ви не платите кредит. Банк зупинив вам нарахування відсотків, але після цього не поступило жодного платежу.

– За що саме кредит? – Вирішую уточнити.

– За триповерховий будинок поруч з Дендропарком.

Киваю. Але швидше сама собі.

– Все просто. У мене немає чим платити. Десять тисяч в гривень мені не під силу.

– Але ви маєте платити.

– Я ще не вступила у права наслідування, тож…

– Дівчино! – Той, що до цього часу мовчав ставить свою ногу у брудному черевику на поріг, забираючи у мене шанс таким чином зачинити двері перед носом. – Ви винні банку п'ятдесят тисяч гривень. Це якщо без відсотків і без суми кредиту. Нас не цікавить можете чи ні, платити. Потрібно було не брати такий кредит!

– У мене батьки померли. Саме вони й брали!

– І з чого вони платили? – Хмикає той, що говорив першим.

– У них був бізнес...– Розгублено промовляю.

– І де він тепер?

– Збанкрутів, як виявилось!

Чоловіки недовірливо на мене дивляться.

– Ви стали причиною банкрутства ?

– Що? Ні! У тата був партнер! І…

– Зрозуміло! Чекайте судової повістки!

Незнайомці, ким би вони не були, розвертаються та йдуть геть. А я зачинивши двері йду на кухню. Руки чомусь тремтять, в голові каша. П'ятий місяць. П'ятий місяць я без батьків і тільки зараз після слів цих людей в голові з'явилося питання: “Якого біса бізнес тата погорів?” Так, його напарник і друг дитинства, а ще мій хрещений батько, сказав мені, що мої батьки, коли загинули, поверталися з якоїсь конференції чи чого там, і саме там вони домовилися про фінансування їх справи. Але так, як померли звісно ніякого фінансування вже не було. Бізнес був дивним чином поділений між батьками й моїм хрещеним, половина документів оформлена на якихось бабуль, родичів на киселі, тож я взагалі тут нічого не розумію. Звісно я повірила Володимиру. Чому б і ні? Все-таки він друг сім'ї. Але, раптом він збрехав? Забрав гроші й навмисно спустошив фірму?

В будь-якому випадку я цього не дізнаюся. Адже занадто тупа для таких справ, тим паче, що зайнята простим виживанням.

Під вечір у гості приходить Ася, забравши моїх братів зі школи. Колись ми з нею не дуже добре спілкувалися, але з часом змогли знайти спільну мову. І вона єдина залишилася моєю подругою після смерті батьків. Єдина не кинула у скруті, хоч і могла. За що я їй безмежно вдячна.

– Що ти нам приготувала на вечерю? – Троє, вони вихором залітають у квартиру й приносять з собою холод листопада. Я роздягаю братів, а Ася постійно перемовляється з Денисом, котрий кричить, що обов'язково на ній одружиться.

– Тушкована риба з ячмінною кашею. Як тобі? – Усміхаюся.

– Супер. Я ж рибна людина, ти знаєш.

– Ні-і-і-і-..

– Ні-і-і-і-!

Хор моїх братів чути навіть з ванної, де вони миють руки.

– Рибу потрібно їсти. – Вигукую до них.

– А то не дозволю одружитися зі мною! – Регоче Ася. – Хлопці! Люблять рибалку, але не рибу. І де логіка?

– Мене питаєш? – Весело хмикаю і йду на кухню. Саме подруга завжди приносить мені позитив. Хоч я навчилася жити без батьків, але це не означає що в душі перестало боліти.

– Звісно тебе. Ти ж їх сестра.

– Отже, маю розуміти чоловічу логіку?

– Краще, ніж решта дівчат.

Ася заходить за мною на простору кухню виконану у приємних оку тонах. Одна стіна у нас заклеєна шпалерами з джунглями, інші ж схожі на білий камінь. Сам же кухонний гарнітур перлового відтінку. На підлозі теплий та м'який килим в якому тонуть ноги. Знали б ви як важко його чистити. Кляті кришки залазять прямо в середину його ворсу, і жодне тріпання не допомагає.