Глава 3

Люди самотні, тому що замість мостів вони будують стіни.
Станіслав Єжи Лец

“Лофт” зустрічає оббитими темним деревом стінами поєднаними з чорною цеглою. Дерев'яні столики й м'які червоні крісла. Над столиками гірлянди у вигляді кактусів, ламп, ліхтариків та ще багато чого. А ще тут багато зелені. Свіжої. Дівчатка доглядаються за нею, витирають пил і поливають. Тільки у мене чомусь ці вазони не живуть. Наче й поливаю, доглядаю, а вони все одно в'януть. Як сказала дівчина з моєї зміни: “ Ти просто не любиш їх. Вони це відчувають.” Але як можна любити вазони? У мене так любові не вистачить. Це коли у тебе проблем немає, тоді так, можна любити – навіть вазони, а коли у тебе повно справ і ти постійно страждаєш у душі, то про яку траву в приміщенні може йти мова?

Швидкома переодягаюсь позаду кухні, у спеціальній кімнаті для персоналу та виходжу на зал. Поки людей немає потрібно витерти звідусіль пил, помити підлогу й виконати ще купу усього.

– Що з руками? – Моя колега, Соня, підходить до мене з ганчіркою у руках.

– Невдало йшла додому. – Відповідаю, продовжуючи витирати пил.Кілька русяво-попелових пасом вилітають з-під каптура й лізуть в очі.

– На тебе напали, чи що? – Окидаю Соню коротким поглядом.

Її у “Лофті” не люблять. Вічно лізе куди не потрібно, до всього має справу, а ще ніколи, здається, не миє своє каштанове волосся. І якщо більшість дівчат сміються з неї через її фігуру “ м'яч”, то я ні. Більше ні. Колись напевно теж сміялася б. Та тепер я інша людина.

– Ні. Послизнулась на першому у цьому році снігові.

– Як можна послизнутися на снігові? – Сміється.

– Сонь! – Важко видихаю. Щось у мене сьогодні зовсім немає настрою говорити з ким-небудь. – У мене болить голова. Можна, поки є можливість, я побуду у тиші.

Дівчина стискає плечима, типу, як хочеш, та йде у глиб зали.

За пів години приходять перші відвідувачі. Це ті, хто люблять гарно поснідати перед роботою. Адже хоч “Лофт” офіційно піцерія, та звісно ж тут подають не тільки її. До десятої сніданки по акційній ціні. І я скажу, що сама колись приходила сюди поснідати з мамою, якщо ми планували пройтись торговими центрами, адже місцеперебування закладу дуже вигідне – у самому серці міста.

Ще через годину Соня, а потім й Маша, ще одна офіціантка, носяться між своїми столиками. Я б радо допомогла, але в нас так заведено, що ніхто ні до кого не лізе. Тому що тоді у мене є шанс забрати чайові дівчат, а ними ділитися ніхто не хоче. Мої ж столики порожні, тож до обіду я проводжу час зазираючи у вікно. Сьогодні знову йде сніг. Гарний такий. Схожий на маленькі кульки. Він крупкою вкриває білосніжну землю новим шаром, затримується на деревах та припаркованих авто.

– Поліна, за твій столик сіли! – повз пробігає Машка та смикає мене за рукав. – Немає вже часу мріяти. Давай.

Киваю дівчині на знак вдячності й мить дивлюся як вона несеться на кухню з замовленням. Підходжу до стійки, беру меню і йду до десятого столика. І той, кого я там бачу, дуже й дуже підозріло посміхається. Мені. Збираюсь з духом та підходжу ближче.

– Доброго дня. Вітаємо у “Лофті”. – Кладу на стіл меню. – Мені зачекати чи ви готові зробити замовлення зараз?

“Я знаю, що він не готовий”.

– Як голова? – Тимофій Бездушний відкидається на спинку червоного диванчика. Його світло-каштанове волосся знову вихором стирчить у різні боки. Але йому дуже пасує така зачіска. Він окидає мене і мою чорну форму блакитним поглядом. На вустах виграє посмішка, неначе він вовк, а я - червона шапочка.

– Все гаразд. Дякую. Так будете щось замовляти? – Серце сильно гупає у грудній клітці. Мені здається, що його чують всі відвідувачі.

Не розумію чому якось дивно на нього реагую. Він же допоміг мені. І прийшов перевірити чи все зі мною добре. Та й чесно кажучи при погляді на нього я, якогось біса, втрачаю себе, а в душі все перевертається. Знову. Можливо саме тому? Через дивні почуття, що викликає у мені? Невже краса здатна на таке?

– Так, Зима. Буду. Можна мені ось цей сирний супчик, до нього стейк і салат “Сезони”?

– Звісно. Чекати десять хвилин.

Тільки розвертаюся щоб йти віддавати замовлення, як Тимофій хапає мене за руку та зупиняє.

– Щось ще? – Мило-мило посміхаюся.

– Так. Пообідай зі мною.

– На превеликий жаль персоналу не можна..

– Перестань. Я — клієнт, і хочу, щоб ти зі мною пообідала.

– Тимофію, я вдячна за порятунок позавчора, вдячна за хвилювання, і навіть чай який так і не випила. Але це не у правилах….закладу. Тому…

– Я не приймаю відмов. – На вустах виграє вже знайома мені посмішка. Трішки кривувата, така, що каже “ я знаю чого хочу і я це отримую”,

– Справа не в цьому. – Спокійно продовжую. – Просто блохастим котам не потрібна жалість.

– О, так ти образилася? Ти сама себе так назвала. Вже скільки разів?

– Вибач, але я не буду обідати. Я на роботі.

                                                                                                                                                                                Нарешті Тимофій, зрозумівши, що цю дивну битву програв, відпускає мене. А я не розумію для чого йому обідати зі мною. Що це йому дасть? Те, що він не хвилюється за мене насправді, зрозуміло. Тим паче позавчора він був не дуже задоволений своїм вчинком. Думаю сам не очікував, що врятує мене. Але тепер, що? Для чого я йому? Просто так? Бо цікаво?

– Хто це? – Машка зупиняє мене перед кухнею з тацею у руках. – Такий гарний. – Вічно тобі щастить на симпатичних.