Глава 2

Хто б що не говорив або не робив, 

немає нічого важливішого 

за сім'ю. 

Щоденники вампіра

Мушу зізнатися, що авто цього Бездушного просто неймовірне. За цих чотири місяці я встигла скучити за запахом шкіряного салону.

Дивно, як швидко моє життя стало схожим на тупий фільм... І, думаю по сюжету, я мала б вигребти з цього лайна, але відчуваю, що буде все зовсім не так…Принаймні не думаю, що матиму щасливий фінал. Точно не з моїм везінням.

Тойота Тимофія мчить сірим асфальтом. Адреса вбита в навігатор. А з сірих небес сипле сніг. Він такий гарний, чистий, білосніжний, просто як кімната цього незнайомця. Він очищає наше брудне місто. Накриває його білою ковдрою невинності й надії на краще. Мені це подобається. Правда десь глибоко у душі я знаю, що для мене він нічого доброго не несе. Як і майбутні морози. Лише рахунки за опалення трикімнатної квартири у новобудові, і, те, як я буду мерзнути у своїй на диво не зіпсованій куртці. Я думала вона буде у гіршому стані. Але ні, єдиний мінус після нападу, те, що куртка пахне пивом.

Ми їдемо мовчки. Тільки музика грає, надаючи атмосфері в авто спокою Точніше я через музику не відчуваю напруженості між нами.
Крадькома окидаю поглядом цього Тимофія. Цікавий він. І гарний. Дуже й дуже гарний. Є щось у його рисах обличчя, у погляді, у тому як тримається. Щось таке таємниче. Те, що хочеться розгадати.

– Чому ти допоміг мені? Привіз до себе додому? Везеш зараз до мене? – Порушую тишу. Мені дійсно цікаво.

– Хотів оплати за свою благочинність, але ти не захотіла цього. Тому везу додому. – Серйозним тоном відповідає.

– Ти ж знущаєшся, так? Оплати? Грошей? Сексу?

– Мабуть.

– Але не отримавши ні того, ні іншого везеш додому на авто? Ти міг відправити мене на зупинку.

– Міг.

– Чому ж?..

– Не шукай логіки у моїх вчинках. Тим паче, що більше ми не побачимося.

– А якщо побачимося?

Не знаю навіщо кажу це. Просто слова вилітають з рота раніше, ніж усвідомлюю їх сенс. А може кажу, тому що хочу побачитись ще? Тому що цей Бездушний притягує до себе лише самим поглядом?

Тимофій кидає на мене короткий погляд. Дивиться на мої складені руки на ногах, наче підраховує усі ранки на шкірі, й зненацька зазирає в очі. Чомусь гаряча хвиля пробігає тілом. І це дивно. Жодного разу в житті таких хвиль не було.

– Не побачимось Хіба що ти навмисно будеш ходити поруч з моїм будинком.

Хмикаю. Ага, вже!

– Твоє хмикання відповідь на твоє питання. Отже, не побачимось. Я не благодійна організація, хоч у дитинстві любив підбирати котів з вулиці.

– Натякаєш, що я блохастий кіт? – Обурюсь.

– Ні. Ти сама так це сприйняла.

– Та ти знущаєшся!

– Можливо.

– Як з тобою спілкуються люди?

– Не спілкуються.

– Воно й не дивно. – Відрізаю.

– Ми приїхали.

Тільки зараз помічаю, що авто вже стоїть якийсь час. За вікном сніг тільки посилюється, від чого наше місто стає ще прекраснішим. Але на душі стає важко. Не дивлячись на слова Тимофія я не хочу виходити з авто. Якогось біса мені дуже й дуже хочеться побути поруч з ним ще.

– Дякую за порятунок і нічліг. – Промовляю. – Сподіваюсь колись віддам борг.

Відчиняю дверцята й виходжу зі сріблястої тойоти.

– Стій! – Вигукує. Завмираю під авто й повільно повертаюсь до хлопця. – Скільки тобі років?

– Для чого питаєш? – Сухим тоном.

– Цікаво.

– Двадцять два.

– І ти десь працюєш?

– Так.

– Де?

Його питання дивують мене.

– Для чого тобі знати?

– Цікаво.

– Ти вже казав це.

– Гаразд. Хочу подивитись на тебе через кілька днів. А то раптом у тебе струс мозку і твої брати знову залишаться самі.

– Ти ж не благодійна організація. Так казав?

– Так. І ні, не благодійна. Але котів блохастих люблю. Видно це в мені доброта з дитинства грає.

Я сміюсь. Моє тіло тремтить від холоду, в думках образа і вдячність одночасно до цього хлопця, але все одно заливаюсь сміхом.

– Ти дивний, знаєш?

– Ну? Назвеш місце роботи?

– Піцерія “Лофт”.

– Прощавай. Зима!

Не відповідаю. Просто зачиняю дверцята машини й крокую до під'їзду, залишаючи перші сліди на білосніжному килимові. Помічаю, що Тимофій їде тільки тоді, коли заходжу в середину.

Все.

Відпочила побувши в забутті ніч? А тепер до справ і проблем. Бажано з посмішкою на обличчі. І вона є, як не дивно. Чи не тому, що її викликав цей дивний хлопець, котрий допомагає та ображає одночасно? Навіть не знаю, як на таких людей правильно реагувати.

Як тільки заходжу у квартиру на мене налітають мої братики. Очі припухлі від сліз. Моє серце стискається від болю. Уявляю, що вони пережили за цю ніч.

– Поліна!

Знову я сміюсь. Мої брати. Моя родина. Моя сила. А я їх так підвела. Знала ж, що не варто їхати до Лани. Знала, що вона тільки посміється мені в обличчя. Але все одно поїхала попросити допомоги. І що вийшло? Я втратила й те, що мала: гаманець, сумку, останні гроші і золоті сережки подаровані мамою.

– Як ви? – Присідаю перед ними. – Пробачте мені. Гаразд? Більше такого не станеться. Ніколи. Обіцяю.

– Де ти була? – Вимагає відповіді Денис.