Глава 1

Будь-який збіг з реальними людьми не випадковий.

Життя – це втеча, тікай. P.S.Час.
(с) Невідоме джерело

******
Як жити у світі, коли ти знаєш, що твоє життя зруйноване? Що тоді робити? До кого звернутись за допомогою?

Чотири місяці тому, наприкінці червня мої батьки загинули потрапивши в автокатастрофу. Здається більшої банальності й не вигадаєш, але на жаль все було саме так – банально. Вони повертались з іншого міста, а величезна вантажівка знесла легкове авто у кювет. Ось так просто. Смерть наступила відразу. А я залишилась сама, з двома братами семи років, з нездійсненими мріями й бажаннями на майбутнє.

На щастя тітка, сестра тата, котра з нами особливо і ніколи не спілкувалась допомогла, завдяки зв'язкам, отримати опіку над братами, адже віддавати їх у притулок я точно не хотіла. А через те, що у двадцятидворічному віці я ще не мала заробітку, то нам довелось добряче попотіти над цією справою. І після цього тітка гайнула в селище на Прикарпатті, залишивши племінницю, тобто мене, розгрібати решту проблем самій.

Я не жалілась на це, ні в якому разі, але хотілось відчути банальну підтримку, людське тепло.
До цього всього два вантажних автомобілів батька були у кредиті, плюс триповерховий будинок на околиці міста. Звісно банківська установа за законом припинила нарахування відсотків, але мене це мало врятувало. Борг за чотири місяці став величезний. Та ще й виявилось потрібно платити комунальні послуги. Не те, щоб я про них не знала, та ніколи не замислювалась, що ціни просто захмарні.

Тепер задумалась…

Всім знайомим батьків було байдуже на трьох сиріт. Деякі казали, що я вже доросла дівчинка, тож прийшов час працювати, нарешті, а не сидіти на шиї. Деякі зітхали, жаліли нас, сиріт, особливо Захара та Дениса, моїх братів, але цей їх жаль мало допомагав, єдине, що викликав – жагучу ненависть до себе. Тому що, так, мені 22 роки, і я доросла дівчинка, повинна вже вміти піклуватись хоча б про себе... Але розуміння цього не допомагало, адже я ще навчалась в університеті нашого міста, планувала вступати на магістра, і аж потім працювати. Тому смерть батьків зруйнувала не тільки наш добробут, а й моє майбутнє.

Про навчання звісно вже навіть мови немає, я забрала документи. За братами потрібно дивитись, виконувати з ними домашнє, а ще прибирати та готувати вдома. І, звісно, працювати.
Думаєте мене, з моїми високими оцінками, але з незакінченою освітою взяли в офіс? Двічі — ха! Я – офіціантка. Так, і навіть у не найпрестижнішому ресторані, а всього лише в піцерії. І це просто пекельна робота: цілий день на ногах, потрібно носити важкі таці з їжею, витирати столи, збирати сміття, і ще купа усього. До закінчення зміни мої ноги гудять, ніби я тричі зійшла на Говерлу, а я на неї сходила, і це важко. А тепер уявіть, як мені “весело”, коли я приходжу додому, готую ще вечерю, роблю уроки з двома братами. Думаю здогадуєтеся, що опівночі я просто падаю на ліжко у нашій квартирі, котра єдина не у кредиті, й миттю засинаю.

Вже чотири місяці моє життя схоже на пекло, і я не знаю чи щось зміниться. Взагалі-то навіть надія на те, що стане легше або краще, зникла. В мене немає часу сумувати за батьками, адже після їх поховання на мене звалилася ціла лавина справ та обов'язків. Лише іноді дозволяю собі поридати в подушку у власній кімнаті, вночі, поки ніхто не чує та й не бачить. Я жалію себе, братів, плачу за нездійсненим майбутнім для нас всіх й проклинаю життя, за те, що воно за одну мить забрало у мене все.

Тому що ми не заслуговуємо подібного. Ми не зробили нічого поганого. Нікого не ображали…. Не розумію, чому раптом на мене це все звалилось. Не розумію, де я так нагрішила і за що життя мене карає. І знаєте, раніше я вірила у Бога, навіть ходила до церкви, тому що мені хотілося вірити у щось краще та сильніше, хотілося спілкування з цим кращим, але чотири місяці тому я втратила віру у все. Тепер, скільки не кричіть мені про Бога, про ще якісь там сили, я скажу просто: їх не існує. Адже якби існували, хіба вони залишили б двох хлопчиків без мами й тата? Хіба це справедливо взагалі залишати дітей сиротами?

Тому тепер єдина сила на яку розраховую – я!
 

******
Після нападу

Розплющую очі й спочатку не можу зрозуміти чому так світло. Лише потім розумію, що прямо наді мною висить неймовірної краси люстра, і вона-то палає не гірше за літнє сонце. Під собою відчуваю щось м'яке та ніжне. Намагаюсь повернутись на бік, але одразу моє тіло проштрикує біль, від чого стогін сам собою виривається з рота. Але доклавши зусиль вирішую, що мені обов'язково потрібно побачити, де я знаходжусь. Тож зціпивши зуби сідаю.
Кімната, де знаходжусь у світлих тонах. Шпалери на стінах схожі на біле дерево, підлога — білий ламінат з сірим відтінком, стеля та люстра теж білі. Просто наче у казку потрапила. Меблі до слова теж з білого дерева.

Спочатку оглядаю свої руки. Вони всі у якихось ранах та подряпинах. Потім окидаю тіло прискіпливим поглядом: на мені чужий одяг. Якщо бути точною — піжама з фланеллю у сіру смужку. І вона мені явно велика.

Двері несподівано відчиняються й на порозі з'являється Бог. Ну точно він. Каштанове волосся розтріпане й стирчить у різні боки. Рівний ніс, гарні вилиці, уста, що так і просять їх поцілувати, але найголовніше погляд: з-під густих брів на мене дивляться блакитні очі, такого кольору, якого я ще в житті не бачила. Він не синій, і зовсім не схожий на небо влітку. Навпаки, колір настільки блакитний, наскільки цей відтінок взагалі може бути таким. Погляд глибокий, такий, що чомусь душу вивертає назовні. І це чомусь тривожить моє серце…

Одягнений у світлий спортивний светр та спортивні штани.
І потім цей Бог посміхається. Легко та невимушено, навіть десь кривувато, наче дражнить мене.Не розумію чому взагалі так реагую на цього чоловіка, адже щонайменше я побита, ще й добряче, і я явно у нього вдома, і взагалі ми не знайомі.