Пролог

Ваш час обмежений, не витрачайте його, проживаючи чуже життя. Не попадайтеся на гачок віровчення, яке існує на уявленнях інших людей. Не дозволяйте поглядам інших заглушати свій власний внутрішній голос. І дуже важливо мати мужність слідувати своєму серцю та інтуїції. Вони, так чи інакше, вже знають, що ви дійсно хочете зробити. Все інше – другорядне.  

Стів Джобс
 

Крижаний вітер пронизував мене до кісток. Здавалося, що дійсно відчуваю його усім тілом. Разом з мілким дощем, шматками бурого листя, він бився об тіла людей на зупинці, здіймаючи у повітря сміття, поліетиленові пакетики, і, навіть волосся жінок без шапок. Моє в тому числі. Вітер раз за разом кидав темні пасма прямо в обличчя, навіть не збираючись зжалитись наді мною, промерзлою наскрізь, повністю, і без шансу на тепло. Та й де то тепло взяти, коли стояла на зупинці, як і решта людей, розглядаючи транспорт, що прибував, очікуючи потрібного автобуса.

20:20

Мала б бути вже вдома.

20:22

Автобус явно спізнюється вже на дві хвилини. А вдома мене чекають брати-близнюки: голодні, розлючені, що залишила їх на цілий день вдома самих, і, впевнена, налякані, де ж я зникла.
Потрібно було поповнити їм рахунок на мобільному, щоб могли зателефонувати, або хоча б собі, але на жаль зайвих грошей тепер немає.

20: 25

Автобус. Не мій.

Ще пів години я проводжу на зупинці, яка потрохи стає порожньою. Люди сідають в автобуси, тролейбуси, маршрутки і їдуть додому, в тепло, а я все ще мерзну.
Дощ повільно переростає в мокрий сніг. Вітер стає сильнішим й пробирається за комір джинсової куртки на тонкому хутрі — єдине, що залишила собі після смерті батьків. Все решта, більш-менш цінне довелось продати.

Плигаю по зупинці, обійнявши себе руками та втиснувши шию максимально сильно, щоб вітер не пробирався до ще де-не-де теплого тіла.

Темний вечір повільно захоплює вулиці міста. Знову дивлюсь на годинник. Майже дев'ята. Сімнадцятий автобус вже не прийде, адже останній маршрут йде саме о 20;20. Навіщо мені було потрібно їхати на другий кінець міста до Лани, якщо й так знала, чим все закінчиться. Подруга не позичила грошей, знаючи в якому скрутному становищі я зараз. А раніше не соромилась пити й гуляти моїм коштом. Тепер же окинула поглядом, неначе я обірванка якась, й зачинила перед носом двері. Звісно у мене був ще один варіант – піти до Аськи, ось тільки вона сама ніколи не шикувала з матір'ю. І, як не дивно, її сім'я єдині хто від мене не відвернулись, коли я раптом стала бідна після смерті батьків.

Потрібно йти пішки. Не пощастило. Тому що йти доведеться у напівтемряві майже порожніми вулицями міста. В такий час і погоду майже всі сидять вдома, а хто ні, той явно шукає пригод. Сьогодні мене до них можна прирахувати.

Кидаю останній погляд повний надії на темну дорогу припорошену дрібним чи то снігом чи то градом, й важко зітхнувши йду вперед, залишаючи зупинку позаду. Холодно настільки, що зуб на зуб не потрапляє, та й взагалі клацаю щелепами. Не знаю, як пережити цю зиму. Тішить те, що брати одягнені. В минулому році мати купила їм відпадні куртки. Свої ж круті речі довелось продати…
Крокую тротуаром, розглядаючи у світлі вуличних ліхтарів як з чорних небес на асфальт, повільно кружляючи у повітрі,падає перший дрібний сніг, схожий на крупку. А потім чую позаду себе чоловічі голоси. Стає страшно. Пришвидшуюсь й подумки лаюсь, адже якраз опинилась на неосвітленій частині тротуару. Багатоповерхівки знаходяться за тонкою лінією дерев, а дорога порожня. Жодного авто.

– Ей, дивіться яка краля йде… – п'яний голос долітає мені в спину. Розумію, що мова йде про мене.

– Чорт! – буркаю під носа й майже не біжу. Серце калатає у грудях наче ненормальне.

– Стій! – звуки чоловічих голосів б'ють по голові. У скронях вистукує пульс, а я подумки відраховую скільки мені залишилось жити. – Стій, сука, я сказав!

Тікаю. Біжу. Ноги плутаються. Та й взагалі не відчуваю кінцівок. Джинсова куртка на рожевому хутрі тільки для краси, а не тепла, та хто про це знав, якщо раніше мене возили тільки на авто.

– Тобі наказано стояти!

Відчуваю удар чимось по голові й прикусивши губу до крові падаю на коліна в колючу крупку. Скрикую. Хлипаю носом. З очей починають текти сльози.

– Будь ласка...– шепочу.

– Що, що вона сказала? – двоє регочуть за спиною. Обходять мене й встають, нависаючи зверху.

Бачу, як тримають у руках пляшки з-під пива і підпалені цигарки.

– Можна я піду? – промовляю. Навіть благаю.

– І куди ж ти підеш? – глузує наді мною один.

– Додому. – Не піднімаю голови. Мені страшно.

– Ну, в такому випадку спочатку...– замовкає. Чую, як перемовляються між собою.

Раптом один з них хапає мене за шию й притискає до бетонного паркану за кількома деревами. Закладає волосся й видихнувши пари перегару прямо в обличчя здирає з вух золоті сережки подаровані мамою тієї зими. Кричу, як тільки можу. Зриваю горло до крові.

– Замовкни, погань! – гиркає.

– Залиш її, придурок! Зараз копи приїдуть…

– Юрик, які копи, район бачив? Тут копи бувають раз в пів року. – Ще сильніше притискає мене, затуливши рота рукою з цигаркою між пальцями. – А ця красунька не бідна. Порийся в її сумці. – Здирає з плечей сумочку й кидає другу. – А я…

Несподівано темряву дороги розрізає світло від фар автомобіля. Все ще налякана, але тепер сповнена надії на порятунок кусаю гидкий палець нападника й в момент, коли рука зникає з рота кричу.