Глава 5

– Ми дуже раді вітати пані на нашій планеті, – второпавши, що мовчання вже виходить довжиною за будь-які встановлені рамки, прошелестів я. Сподіваюсь, що склав фразу вдаліше за Кубу. – Вся Ледиця, кожен громадянин, – заторохтів за методичкою, – вважатиме за честь робити все від нього залежне, щоб наші гості почувалися…

– Пан завжди ходить в шоломі? – обірвала вона мене.

– Пробачте, пані, – це, дійсно, виглядало дикувато. Я поспіхом стягнув шолома.

– Яке волосся! – промовила вона. – Можна?

До того, як я зміг встигнути щось зрозуміти, вона піднесла руку до моєї голови. Її шар джедді міцно ліг на мій. Накрутила один з кучерів собі на палець…

– Дивовижно! – обдала мене льодяним диханням. Закружила їм голову, повела. – Що це?

Я ледь не втратив свідомість.

Завдяки носінню джедді, жести втратити для ледицян свою доречність. Поступово зникли за непотрібністю. Ми давно не потискали руки, не цілувалися у щоки, не обіймалися, як то роблять на деяких планетах. Всі тактильні речі залишалися за лаштунками зустрічей за контрактом. В суспільному житті цього просто не було.

– Кучері, мем… пані, – пробурмотів я. – Моя мати родом з Яві, тому моє волосся таке світле й кучеряве. Пробачте, пані, – добавив дурень-я, – якщо моє волосся збентежило чи налякало пані.

Вона розсміялася. Дзвінким криштальним сміхом.

– Мікал у нас справжній красень, – не до місця встряг Куба.

– Так, – підтвердила вона серйозно.

Не очікуючи цього, я стурбовано здійняв очі. Як уві сні, одивився чітке підборіддя, гострі, ніби вирізьблені з мармуру вилиці… такі різко окреслені та бездоганні… тонкий ніс. О, Всесвіт! Ніколи в житті не зустрічав я настільки гарної істоти! З блідою, просвічуючою капіляри, шкірою, не маючою нічого спільного з мідним відтінком шкіри ледицян. З вузькими, наче витісненими, вибитими гострим різаком, твердими губами…

Я зазирнув у її очі – крижані, холодні. З чимось тим, про що я тільки-тільки згадував. Чимось настільки далеким, забутим. Важливим. Про що не міг тепер згадати, овіяний цією кригою. Я навіть відчув, як від льоду в її очах відколовся маленький шматочок кришталю і боляче вразив мене в сердце. І воно, моє бідолашне сердце, миттю вкрилося розсипом сріблястого інею, щільною кіркою міцного льоду, який не розбити більше ніяким молотом. Не розтопити його, не зігріти від вічних та незвіданих снігів.

І доторкнулась думка: вона все розуміє. І що то був я, і що спотайна вивчаю. Тому й оглядає теж мене з байдужою цікавістю. То може обмислює, як мене здати? Щоб був покараний за своє необачне я діяння? Я мучився здогадками, чи використовують на Зениксі щось подібне джедді, та як відносяться там до чужих торкань… Не міг нічого пригадати під владою її очей.

– Пробачте, пані, – прошепотів я тихо. – За те, що тоді, на арені. Я не знав, не відав… Я думав, ви носите дже…

– Про що пан каже? – здерла вона тонку брову, а я помітив, що волосся її дивовижного сріблястого відтінку, гладке, стягнуте у косу. – Ми з сином, як і добропорядні мешканці Ледиці, завжди носимо джедді. Поважаємо і слідуємо законам надавшої нам прихисток планети, навіть, якщо вони не є обов'язковими для інопланетних гостей.

Я остовпів. Навіщо? Навіщо їй брехати зараз? За неносіння джедді навіть мешканцям Ледиці нічого не загрожує. Просто нікому з корінного населення відмовитись від нього в розум не впаде.

– Так, – підтвердив Міхав. Став поруч з матір'ю неприступною горою. – Носимо джедді, учимося в університеті, граємо в гру…

– Так, – різко промовила вона.

– В той час як на моїй планеті мої друзі, мої брати протистоять навалі…

– Циц, – прошила вона його крижанючим поглядом. Навіть скрізь джедді я відчув, як розростається по кімнаті холод. – Немає в тебе братів. Тільки я, і я сказала… Ми маємо бути вдячними Всесвіту, що нам вдалося втекти від того жаху. Ти не розумієш, скільки зусиль я поклала, щоб зберегти тебе.

– Але зараз я вже повнолітній, – похмуро нагадав їй син.

Не відповідаючи, вона розвернулася і вийшла з кімнати такими самими маленькими, дрібними кроками. Залишила сковуючий холод по собі.

Ми з Кубою знов прийнялись вивчати підлогу.

Відчуття сорому, безпорадності охоплювало майже кожного мешканця Агломерації при згадці про те, що відбувається зараз на двох її планетах. Спочатку на Яроксі при випробуваннях новітніх методів глобального обігріву сталася техногенна катастрофа – жорстке, мстиве нагадування Всесвітом про незначне місце у ньому живої істоти з її амбіціями. Це ми ще намагалися здолати: надавали допомогу постраждалим, боролися з наслідками, терміново припиняли на інших планетах подібні проекти. Та потім сталося ще більш лякаюче і приголомшуюче лихо, у порівнянні з яким масштабний колапс цілої планети виявився мізерним. В уяві, звісно, населення Агломерації. Окремі групи наближених до правителів Ярокса істот з причин неможливості подальшого перебування на своїй землі вдерлися на Зеникс. На ту з чисельних планет Агломерації, яка ще й більш за всіх допомагала їм у скруті, з якою мала найтісніші історичні та родові зв'язки. Затопила сусідів у крові, не жаліючи й власних громадян, що перебували на її теренах під захистом після катастрофи.

Ми… очманіли. Все численне населення Агломерації впало у гнітючий ступор. За довгі століття у добробуті та благоустрої ми просто забули… Забули, що буває лихо, війни, підлість та брехня. І, головне, не пам'ятали, як нам треба діяти, втрачаючи у сумнівах та роздумах дорогоцінні хвилини. Потім намагалися зібратися, впливати, протидіяти. Та наші дії більш нагадували танок початківця на слизькому льоді. Незграбний, несвоєчасний, хаотичний. Все, що могли ми добре – допомагати нужденним, котрих ставало значно більше. Їх зростаюча чисельність забирала залишки наших сил. Тому тепер кожен раз при згадці про біду, ми понуро ховали очі. Відчуття того, що не змогли, не впорались, відчуття руйнуючої души ганьби, сорому, провини, завжди зараз переслідувало нас.