Глава 6

Я пропав.

Як змучений, скалічений жахливим холодом, зсушився. Всі думки, надії, мрії – все належало відтоді їй. Крижаній, криштальній королеві. Мені ж лишилося – мерзнути в душі та весь час шукати зустрічі із нею. Ходити спорожнілою, льодовою оболонкою навкруги.

Тепер я став постійним, єдиним та незваним гостем у її оселі. Незважаючи на здерту тонку брову та мовчазне, люте невдоволення цим Міхава. Приходив, використовуючи будь-який дрібненький повод, щоб тільки подивитися на неї. Застигав посеред кімнати вкритим ожеледдю дубом й милувався королевою.

Сердився. Всесвіт мій, як я сердився. Млою, льодяною бурею. Не розумів. Не мав грьобаного я уявлення, чому так безсоромно й наполегливо вона не одягає джедді... Тривожить, ворушить... Зустрічає мене – напівоголена, босоніж – не жалкуючи маленькі, здерті вже до крові ступні... Виходить до воріт. Огортає з голови до ніг сніжною байдужістю. Нічого не питає, знає. Розглядає морозно, уважно. Бреше! Не моргнувши оком! Бреше, що огорнута, як всім належить, джедді. Незважаючи на спотворені білі ноги... на те, що бачать мої очі... на те, що чую її власний запах. Що знаю я: не тільки він пекучий та морозний... до болю, хрипоти, до небажання дихати, а ще й присутня у його шлейфі тонка, п'янка та одурманююча нота.

І навіть коли вона до мене звикла й почала виказувати холоднокровне невдоволення Ледицею – потроху, з льодяною точністю – не краялося моє запорошене серце за улюблену планету. Навпаки – тріумфував я, заходився шуговим я захватом, що розкривається переді мною, довіряє.

– Чув, що зчудив Міхав? – прорвався скрізь мої думки Куба.

Я стривожився.

– Втік, – розвів руками приятель. – Після всього, що ми – ледицяни – зробили для них. Бовдур!

– Як? – витріщив я очі.

– Так, – передражнив мене Куба. – Евакуаційним бортом, що рушив за черговими біженцями. Там зараз таке загострення… Він не повернеться. Космос мені свідок… Згине! З його-то гарячою головою.

Я зірвався з місця, біг. Молив і Всезнаюче Око, і могутній Всесвіт… Щоб встигнути, щоб допомогти, щоб витримало крихке її сердце. Щоб втішити, зігріти.

Вона зустріла мене на порозі. З кривавими п'ятами і звичним, заморожуючим до нутрощів поглядом. Дивилася так само байдуже та відсторонено. Тільки білі плечі стали ледь помітно гостріше, а запалі очі ще більш затягло тим до сих пір незгаданим, далеким.

Плювати їй, здогадався я зненацька. На все: на мене, на Ледицю, можливо, і на Міхава. Плювати хуртовиною з засніженого пагорбу. В цьому кристально королева і прозора, і чиста: вона просто шукає своє місце під зимовим сонцем моєї гостинної планети. Та й це розуміння в жодному випадку, в жодному разі не розтоплювало її міцні чари переді мною.

– Я їду, – промовила тихо, підходячи до вікна, допоки я здивовано розглядав вкриті через відсутність захисту морозним розписом внутрішні стіни кімнати. – Не можу я тут. Задихаюся у вашому проклятому джедді, в цьому вічному святі… В цій клятій радості, дурному щасті. – Вона різала словами незвично, різко. – Не можу більше.

Вона люто глянула на мене:

– Не хочу дивитись, як ви вимальовуєте візерунки на вікнах в той час, як десь ллють сльози і сніг брудний...  не уявляєте, що десь його не треба фарбувати, бо прикрашений вже кров'ю.

– Члени Ради Агломерації роблять все можливе... – поквапився я.

– Так, – обірвала вона мене звично. Погодилася байдуже та легко.

– Куди ти поїдеш? – прийшов до тями я. – На Зениксі небезпечно. Ми знайдемо вихід, як повернути Міхава. Я порозмовляю з татом, у нього великі зв'язки…

– То пусте, – відсікла вона. – Вже нічого не змінити, не варто тішити мене надіями. Я не повернуся на Зеникс… туди, де він – Михайло. Зараз кажу про Ярокс. – Вона обморозила мене знайомим поглядом… Зненацька погляд цей став ледь тепліше. Накрутила на палець мій довгий кучер. – Поїдеш зі мною?

Обережно торкнулася мого підборіддя, зазирнула зимно у вічі. Я ще трохи б і зомлів. Незважаючи на шар мого джедді, я пам'ятав, беріг у серці досі прохолоду її рук. Як би хотів відчути знову, відкинути подалі в хуртовину той клятий, безкорисний захист… Та й що мені заважало? Але в той же час не міг, не наважувався.

– На Яроксі неможливе існування життя, – прошепотів я, цілуючи кінчики її пальців.

– Можливе, – відповіла вона. – Я вчений, я знаю. Потрібен лише час, мої знання та твоя допомога. Так, там зараз дуже холодно, але після життя на Ледиці тебе це не повинно лякати.

– Ярокс не дозволено заселяти, – ще намагався я відмовитись, вже знаючи про свою наступну згоду. Бо неможливо морозно було б мені без неї. – Як туди долетіти?

– Міхав казав… – глянула вона на мене.

Що я відчував, коли посеред ночі відчиняв виданим мені для проходження практики ключем приміщення космодрому, здійснюючи один із самих тяжких злочинів проти своїх близьких, своєї рідної планети?

Байдужий, прозорий лід...

Той, що сковав моє серце навіки, коли зазирнув я перший раз у її очі. А ще – холодне розуміння того, що моє попереднє життя, моє навчання, набутий досвід – все це трапилось не для моїх наступних успіхів, не для добробуту батьківщини, а тільки щоб бути кинутими під скривавлені ступні їй – крижаній, безпристрасній королеві.