Глава 4

– Чому такий сумний? – Куба навис наді мною. Постукав кісточкою пальця по шолому. – Ми виграли! І ти… ти справжня зірка. Космос мені свідок – на наступний день Нового Майбутнього займеш місце у Вищій лізі. І я! – додав він, відкинувши пусту скромність вбік. – Глядачі були у захваті від наших з тобою викрутасів.

Куба, вже напівроздягнений, виробив декілька дивних па: чи то тріумфуючи, чи то розробляючи майбутні комбінації кидків.

Я ж сидів розбитий, не взмозі навіть стягнути шолома. Відповіді Кубі не потрібні, він святкує. Та й що я міг йому розповісти?

Те, що на півгодини витіснила гра, льодовою грудою зараз знову придавило. Стиснуло широкі плечі та зігнуло мою спину. Несила мені й другу розказати те, що навіть подумки самому собі вимовляти я боюсь.

І реакцію я знаю…

Жоден! Жоден з ледицян ніколи не погляне в мою сторону, не промовить навіть слова… якщо стане відомим мій ганебний вчинок. Від сорому та безвиході я сховаюся на краєчку планети, поруч з такими ж проклятими співвітчизниками вигнанцями. Як ще зможу там знайти когось… М-м… Самотність – відтепер мій єдиний друг.

На Ледиці давно вже не застосовували покарання. Просто за деякі протиправні вчинки над підозрюваними відбувався суд, котрий доводив чи спростовував провину. В разі визнання його винним, з лиходієм за негласною традицією припиняли спілкування навіть близькі, бо ніхто не хотів торкатися подумки чи очима мерзенного безчестя. Винний переставав існувати для суспільства. А для ледицян це було найгіршим і найскладнішим випробуванням… Колись я бачив обличчя такого судимого… Воно мало настільки вражаючий й лякаючий вигляд, що до цієї пори не можу викинути його з голови.

Ніхто б не бажав опинитися на місці того вигнанця. Коли він, згорблений та знесилений байдужістю, залишав заселену частину планети. Я сам тільки краєм ока на нього глянув, але побачене не залишає і понині. Та й навіщо? Для чого комусь ризикувати добробутом, достатком? Заради чого? Жага до багатства та власної наживи давно розгубили свою актуальність: всі мешканці планети жили розкішно, спроби хизуватися достатком не мали сенсу. Влада, популярність? Це пусте. Ти міг бути відомим розмальовувачем пряників чи непомітним членом ради уряду планети – та цінував лише одне: щастя від життя на благодатній землі. Ревнощі? Їх успішно попереджав взаємний контракт. Крім того, існувало джедді, що надійно захищало тіла і власність та унеможливлювало шкоду. А головне – вищий суд Агломерації, котрий за тяжкі діяння викинув би за межі Міжпланетарної спільноти… А там взагалі – шукай-свищи. Ні-ііі. Таких бовдурів в Плеяді було мало.

І ось я, завдяки дурному, нерозумному вчинку, завис тепер на краю прірви. І такий острах хапає за наслідки, а не зізнатися – так сам себе зжеру.

І ще… усвідомлення цього лякало навіть більше майбутньої розплати. Як не намагався, я не міг забути свої дивні відчуття, коли торкнувся тієї незахищеної шкіри. Вона була… оксамитова, ніжна, а ще… прохолодна, що підтверджувало здогадки та й з тим бентежило і затамовувало подих. Ніколи досі не торкався я такої прохолодної, м'ягенької поверхні людського тіла, такої несхожої на шкіру дівчат, з котрими був багато разів близький за контрактом. Колір шкіри цієї жінки – блідий, молочний, трохи сіруватий. Мармуровий. І ті дивовижні візерунки, які залишав на ній ледицький холод! Це постійно кружляло у моїх думках, хвилювало, цікавило, чи відбувалися б схожі розписи на шкірі ледицянки, якби вона зустрілася впритул з силою природи… А ще аромат! Запах крижаного холоду, льоду, морозу на такій відмітці, коли неможливо дихати, коли обпікає ніздрі. З яким іноді стикався кожний ледицянин, коли одного разу забував ввімкнути джедді на виході з дому. Цей аромат настільки глибоко проникав у мізки, що в'їдався, здається, назавжди. Ніколи потім не повторював необережний свою помилку.

Та якщо не залишають мене ці дурні, похабні думки… можливо, я і є… можливо мені саме місце у вигнанні, серед недостойних дітей, випадково породжених юродивими та відштовхнутими згодом матір'ю-Ледицею?

Тихий стук у двері, незважаючи на те, що був він надто обережним, змусив буквально підстрибнути на лавці.

– Чи ти здурів? – обернувся на мене Куба. – На смерть мене злякав. Тобі треба відпочити. Малабі – саме те. Зараз там справжнє літо: море, пісок. Щоправда, нічого не нагадує про свято… Але після гулянь я б залюбки…

Буркочучи собі під ніс, він підійшов до дверей та відчинив їх.

– Чого стукаєш? – посміхнувся. – Забув, як двері відчиняти?

– Я не сам, – відгукнувся Міхав. – Одягнись, – добавив скрізь зуби.

– Чого б це? – здивувався Куба. В чомусь був правий: на Ледиці рамки пристойності обмежувались носінням джедді. Так, більшість з нас носило напівпрозорий легкий одяг, дуже рідко взуття, але оголення як таке не вважалось аморальним. Убрання було призначене скоріше для прикрашення та вроди. Й для того, щоб не бентежити думки численних гостей з інших планет.

– Пан має рацію, – роздався розмірений, байдужий голос. Як наче срібною ложечкою по бурульці. А ще – морозний, свіжий аромат. Запах тільки-но випавшего снігу. В мене перехопило дух. – Він на своїй землі, в своїй домівці. Може ходити, як вважає за потрібне. Ми, гості, повинні поважати традиції людей, що прихистили нас.

– А я чого… Я нічого, – пробурмотів мій приятель. Поспіхом натягнув футболку.

– Пана, напевно, кличуть Кубою? – запитала його жінка. – Дозволите? – Вона ввійшла в кімнату. Оглянула все навкруги із величною втомою. Затримала погляд на мені. – Я хотіла познайомитися із друзями свого сина.