Глава 3

Ми вийшли на стадіон. Величні, красиві. В осяяних різнокольоровими променями світла панцирах. Кожен – за два льодометри зросту, кремезний, сповнений молодої, бурхливої крові, що кипіла-била в мускулистих тілах. Ми виглядали феєрично, грізно, захищені металевими пластинами, в високих, кованих чоботах, міцних рукавицях та масках на обличчях.

Навпроти зайняла місця команда супротивника. Такі ж плечисті, міцні. Настільки ж сповненні нетерпінням, амбіціями, жагою до визнання й перемоги.

Видовищності додавало багате оздоблення арени: льодові сталагміти, крижані, підсвічені вогнями пагорби та ями, засліплюючі промені різнонаправленого світла. Кожну хвилину в деяких частинах арени вибухав яскравий феєрверк, осипаючи гравців та глядачів дрібними часточками фарбованого снігу. І коли рясна, блискуча хвиля льодового виверження досягала трибун, глядачі на мить забували, що надійно захищені шаром джедді, підскакували, ховали обличчя в долонях, а потім – з полегшенням сміялися.

Як грім посеред неба заграв урочистий гімн, відбиваючи від стін громкий, хапаючий за сердце звук, що було чутно, напевно, і в найвіддаленіших кутках планети. Найгарніші дівчата у блакитних напівпрозорих сукнях виконували під його розкотистий, протяжний мотив танок нащадків. Їх обережні, граційні, плавні рухи символізували усю подяку, пам'ять та обіцянку берегти все надбане віками. Й коли танцівниці завмерли, схиливши голови перед величною жертвою предків, а ми, гравці, опустилися на коліна, на арену вийшли малята в сріблястих мереживних накидках, осяяли подумки й важкі генетичні спогади, підкреслили, що все-все було не дарма: ні кров, ні голод, ні випробування… все це міцно лягло на крижану, але ж благодатну землю, пустило зернятко життя, розквітло буйним цвітом морозостійких рослин та тварин, проросло в крові майбутніх поколінь.

– Готові до ритуалу переможців? – прошепотів нам Куба. Світився від гордості за свій задум.

Я підібгав губи:

– Йди ти... – прошипів. – В темний ліс до Снігового діда у гості за подарунками.

– Опівночі? – посміхнувся майбутній переможець на повні тридцять два. – Ну ж бо! У кожного поважаючого себе гравця має бути ритуал.

– Не буду я жувати сніг!

Куба з хитрою мордою нахилився, зачерпнув в долоню снігу та засунув в пащу:

– О-о... Як пече... А хай тобі!

– Йолопе! – Я спостерігав, як він намагається проковтнути сніг.

– Чого не зробиш заради перемоги, – зітхнув Ірек... та запхав до рота жменю снігу. – А-а!

Міхав мовчки повторив.

– А щоб вам, – сплюнув я. Ех, загріб у руку крижану іскристу масу. – Щоб сьогодні ж ввечері вигадав новий... І-і-і...

Після гонгу ми завзято вступили в змагання. Я не губив очами Кубу. Бо з ним, моїм найкращим другом, ми були ще й пов'язані у командну пару. Я мав уважно відстежувати кожний його рух, ловити кожен погляд, ба більше – прислуховуватися навіть до дихання. Бо тільки губами, єдиною незахищеною екіпіруванням частиною тіла, нечутно команді супротивника, він міг надати мені знак, відомий лише нам, таємний навіть від поплічників. Я спостерігав, як Куба першої ж хвилини перехоплює бітою льодяний м'яч, несеться стрімголов мені назустріч, шкребеться шипастою підошвою, намагаючись здолати пагорб, та падає у яму. Я не бачив, закрився від драм, що відбувалися навколо, бо кожен з пар гравців вів власну, заздалегідь продуману та відпрацьовану на тренуваннях комбінацію. Кожен біг, дерся крізь льодяні перешкоди, розбиваючи битою крижані бар'єри, відмахувався від супротивників – жорстоко, злісно – падав, травмувався, підскакував та далі біг, щоб тільки передати напарнику завітний шар.

Побачивши, що Куба звалився, я кинувся до нього. Хотів скоротити між нами дистанцію. Я бачив, що над ним навис вже супротивник. Єдина мить – і ще один. Звісно, немає жодної різниці, який м'яч хто з нас розіб'є. Важлива, вкрай важлива тільки кількість. Й видовищність та складність комбінації.

Я чимдуж збільшив швидкість, відштовхуючи супротивників, що заважали мені добратися до побратима. Вже в декількох кроках від Куби шлях перегородив здоровезний, кремезний гравець. Як скеля став посеред дороги. Не відштовхнути, не здвинути його. Напевно, Майс – тільки в нього такі довжелезні ноги та такий масивний, нерушимий зад… Та й проти шатуна знайдеться батіг: на таких ногах дуже важко втриматися, а такий великий зад – ух як громко падає. Зі всієї сили я замахнувся та всадив свій кулак йому під щелепу. Як цвях кувалдою забив. Від потужного удару супротивника відкинуло, напевно, на добрих п'ять льодометрів. Не скоро ж йому вдасться піднятися. Та й взагалі чи вдасться? Глядачі радісно та гучно завили. Звісно, публіка обожнює такі ефекти.

Куба тим часом вже впорався зі своїми кривдниками та подавав губами знак. Він що – готовий настільки ризикнути? Так, ми безліч разів відпрацьовували з ним такий кидок, але ж зараз він дуже далеко від мене. Я зі всіх ніг понісся йому назустріч, застиг. Став, як вкопаний, розставивши широко ноги. Розвернувся, перехопив обома руками біту. Увімкнув останньої хвилини цінний лазер, розсікаючи поданий Кубою льодяний м'яч. Крига розлетілася на тисячі осколків, щедро осипаючи мене гострими шипами.

Глядачі ревіли. На циферблаті загорілися нові цифри, підіймаючи наш рахунок на двадцять пунктів догори. Дуже висока, але ж, зізнатися, вельми справедлива оцінка.

Та не час почивати на лаврах. Я кивнув Кубі та швидко кинувся до скупчення гравців. Не до найближчого… там забагато і без мене… Не до наступного… надто невдале розташування супротивника. Ось! Я ногою порушив рівновагу гравця чужої команди, кулаком відкинув в бік іншого. Ще секунда… О ні! Бажаючи полоскотати нерви глядачам, організатори випустили на арену білих ведмедів. Захищеним у міцний шар джедді, безпеці цих тварин нічого не загрожувало. Щоправда, як і нам у надійній амуніції. Але це все ж таки не зменшувало сковуючий тіло, звичайний природній страх людини перед звіром. Бо мало хто бажає опинитися поруч з роззявленою пащею ведмедя… з величезними, гострими зубами.