Глава 2

– Я нап'юся, коли нарешті складу «Мегері» іспит по правилам небесного руху, – повернувся до порядків денних Ірек. – Якщо, звісно, складу... А знаєте що? – Він по лавках вправно підбіг до нас. – Давайте тоді разом, за мій рахунок? А до того «ні-ні». Згода? Укладемося?

– Шукай дурнів деінде, – зупинив його рукою Куба. – Я до того часу і смак джина забуду. Сьомий раз перездавати!

– Ти якраз забудеш, – підібгав губи нещасливий студент.

– Ні-ні-ні, – безапеляційно замотав головою Куба. – Я взагалі думаю, Ірчик, може це тобі у такий спосіб Всесвіт шепоче: «Не твоє це, не твоє. Припини, Ірекман, займатися цією дурною справою: міжгалактичним польотами там, кораблями… Віддай себе, наприклад, розпису пряників…»

– Я б віддав, – клацнув зубами Ірек, понуро відступаючи у кут кімнати. – Так мене батько вдавить. Це ж родова спадкова справа!

– Ну ти, майбутній командир міжгалактичного борту, тоді хоча б дзвони друзям. Повідомляй по секрету, коли заступаєш у рейс… щоб ми в той день з дому не виходили.

Ірек від злості вхопив зі столу яблуко і кинув в Кубу. Той вправно перехопив запланетарний фрукт. Переможно здійняв руку з символічною нагородою угору:

– Бачив, яка комбінація? Бачив, як я перейняв? Як красиво відпрацювала рука? Про цей ухват я тобі й казав…

– Бовдури… – розсміявся я.

– Так, – погодився Куба. – Не кожному Всесвітом дана така голова на плечах, як у тебе. Я б навіть сказав – мало кому. Що є то є.

– Звичайна в мене голова, – тряхнув я вказаною частиною тіла.

– Звичайна? – вхопився Ірек. – Та ти мало що не геній. Устрій майже кожного корабля знаєш назубок.

– Звичайних людей не запрошують на практику… – підхопив Куба і вони урочисто заспівали разом з Іреком: – до Го-оловного міні-істерства міжпла-а-анетарних шляхів спо-о-олучення!

– Кожного можуть запросити, – відвернувся я. – Потрібно мати лише трошки вищій за середній рівень знань.

– Так, звісно, – смикнув плечима Куба. – У професора Ерека скоро щоки не проходитимуть в дверний проріз від гордості за те, що його найкращий студент…

– До речі, по цій причині найближчим часом я не вживаю таліцького джину, – звернув я з теми. – Можу приєднатися, Ірек, до твоєї обітниці.

– На двох буде така собі обітниця, – печально промовив Ірек. – Розмах не той… Тоді точно прийдеться восьмий раз ганьбитися. Батько мене з'їсть.

– Міхаїло? – озирнувся я на Міхава. Незважаючи на те, що було це непросто, я завжди намагався окликати товариша ім'ям, максимально співзвучним даному йому при народженні. Не спрощувати для зручності, не вимовляти на ледицький манір. Вважав, що так буде правильніше… честніше… що трохи зможу я компенсувати… Хоча досі не впевнений, що вимовляю його вірно.

– Я не п'ю, – сухо відрізав Міхав. – Поки… – Він нахмурився і почав взувати чоботи.

Інші гравці воднораз заховали погляди…

Як кожен раз. Як вже довгий час. Незважаючи на донесені до кожного мешканця планети поради уряду, численних психологів, керівників, учителів, безпосередніх вищих ланок, попри розроблені методички щодо «рекомендованої етики спілкування та поводження з тимчасово прихищенними інопланетними громадянами, що були вимушені покинути планети Ярокс та Зеникс в зв'язку з надзвичайним природним катаклізмом та збройним конфліктом на їхніх територіях». З нами всіма працювали, пояснювали, розжовували. Ми всі наче розуміли та погоджувалися… А потім все одно раз за разом опускали очі та прискіпливо розглядали підлогу біля чобіт. І досі дуже часто не мали що відповісти.

Раптом мій погляд перемістився та буцімто прилип до вікна. Наче зачарований, загіпнотизований спостерігав я, як з іншого його боку корегувальник зимових візерунків – дуже поважний та висококваліфікований спеціаліст – підкреслює тонким сріблястим пензликом розкішні природні дотики до скла. Фіксує таємничого складу й власного виробництва бальзамуючим розчином морозні сліди, промальовує прожилки та дужки, притрушує паєтками та камінцями… І були ці візерунки настільки гарними, що ніби щось штовхнуло в груди... Щось вдарило по легеням й впало, впало вниз...

На цей раз врятував нас помічник тренера. Різко відкривши двері, він заволав:

– Чого розсілися, як пінгвіни на яйцях? Гра розпочнеться через двадцять хвилин.

Ми швидко зірвалися і почали допомагати один одному натягнути важку, незручну для вдягання форму. Так, незважаючи на те, що довгі століття вся планета використовувала джедді – універсальний прозорий шар, який захищав тіла, споруди та пристрої від холоду – в питанні амуніції для лідболу гравці залишилися вірними традиційному протягом тисячоліть екіпіруванню. Тому що лідбол – це більше ніж гра. Це дух ледицян, їх сутність, зв'язок із предками. Як не смішно, теж переплетений і схрещений зі святом Нового Майбутнього. Кожен поважаючий себе чоловік свого часу грав або грає в лідбол – гру во славу, відтворюючу події далекого минулого, тих часів, коли наші пращури тільки прибули на чужину, на тоді ще вельми недоброзичливу та жорстку планету. Гра вихваляла їх боротьбу із холодом, з спустошенням, з колоніями кровавих втікачів з багатьох країв Галактики, що ховалися від закону серед незвіданих снігів.

Звичайно, поки що ми приймали участь не в великій Грі, а в студентському чемпіонаті. Але цей факт жодним чином не змушував наші гарячі серця битися повільніше… Бо хто з молодих гравців, які зараз вправно натягували спорядження, в глибині душі не мріяв вже наступного свята опинитися в Вищій лізі, стати однією з тих зірок, котрим поклоняється та захоплюється все населення Ледиці?