Глава 1

Ця історія відбулася зі мною взимку, коли планета Ледиця з нетерпінням готувалася до святкування Нового Майбутнього. Всі будинки та вулиці вже були прикрашені яскравими червоними стрічками, різнокольоровими гірляндами, мерехтливими ліхтариками та вогнями, а на кожному кроці зустрічалися нарядні ялинки у білосніжних, пухнастих горщиках.

Ялинки були скрізь.

Чудернацькі карликові рясною мішурою зайняли місця на зовнішніх підвіконнях, численних сходах вулиць та будинків, при порогах затишних домівок. Поруч з глазурованими пряниками та велетенськими цукерками у шурхітливих, блискучих обгортках вони здавалися кумедними розлапистими істотами, що, затамувавши подих, завмерли, очікуючи головного свята.

Ялинки завбільшки – зручно розташувалися на узбіччях доріг, у скверах та навколо оздоблених лампадками лавок.

А були ще мої улюблені – гігантські, пишні, з ніби вирізьбленими гострим ножиком голочками. Вони тягнули важкі, кошлаті лапи мало не до неба, притягуючи до себе всі сніжинки, що щедро дарував морозний день. І ці сніжинки плутались в гіллястих, розкішних тенетах, в урочистому павутинні барвистого намиста, осідали на зелених хвоїнках сріблястими мереживними оборками та пухкими грудочками.

Саме про ялинки я думав того морозного сонячного ранку замість уважного сприйняття мудрих порад тренера по лідболу… Але… маю сумніви, що будь-хто з двадцяти гравців команди вникав в цей нудний бубніж, що періодично зривався в істеричний вереск. І лише тоді, коли голос тренера досягав окремих висот, ті з гравців, що знаходились ближче до нього, виринали зі своїх думок і поглядали на наставника спідлоба, хлопці у середині групи – зиркали один на одного чи закочували очі, ну а ті, кому пощастило сидіти далі – з задоволенням нишком посміхалися.

– Ненавиджу все це! – підтвердив мої думки Куба, коли за тренером хряцнули двері. – Бу-бу-бу… – Він смішно розставив руки в боки, ставши схожим на сполоханого птаха. Двухльодометрового, щоправда, з гаком зросту. – Хоч би одне нове слово.

– Давай допоможу одягти захист, – посміхнувся я.

– Ні, але ж ти скажи, Мікал, – не вгамовувався побратим. – Невже так важко вивчити з п'яток новеньких слів? Трохи розбавити дурню, котру молотить вже років триста?

– Триста п'ятдесят, – виправив я, підіймаючи важкі наплічники і вмощуючи їх на широченні плечі друга. – Всього пару сотень днів назад ми відзначали ювілей його тренерської роботи. – Я розсміявся. – Ти тоді так відсвяткував, що навіть забув, з якої нагоди.

– Я тоді з горя налакався, – насупився Куба. – Бо він мені зовсім висушив голову. Своїм цим вічним «бу-бу-бу». І головне ж всівся поруч мене. І цілий вечір те саме… одне й те саме і по колу. А ти, хитрюго, заховався з самого краю. Залишив кращого друга в пастці цього страшного звіря, виїдаючого живим істотам мозок. – Він з викликом озирнувся, заважаючи чіпляти на себе спортивне спорядження. Я твердим рухом розвернув його назад.

– Напевно, він до тебе небайдужий, – промовив з лавки Міхав.

– Ти теж це помітив? – знов смикнувся Куба, не даючи можливості добре закріпити ремені. – І скажи ж… І сьогодні зауваж: бубонить на всіх, а дивиться на мене.

– Може, ти йому когось нагадуєш? – припустив Ірек, усміхаючись до мене.

– Кого? – не на жарт замислився Куба. – Кого я можу йому нагадувати? Кого взагалі він знає: весь час або спить, або нудить. А ну й ще їсть добряче.

– Навіть не знаю, – знизав я плечима й покосився на Ірека. – Може, його самого?

– І-ій, – підскочив Куба. Зірвався з місця і підбіг до плазми. Уважно вдивлявся в своє зображення. Присутні в залі покотились з реготу. – Як? Неможливо! Та ні… – Він оглянув з різних боків обличчя, задовольнився побаченим та пригладив долонею густе волосся. – Я занадто гарний. Як можу перетворитися на товстого лисого пінгвіна? Хоча б і за триста років? На свого Ховарда?!

При згадуванні власного домашнього улюбленця Куба знову так кумедно витріщив очі, що всі гравці команди залилися сміхом.

– Хоча у порівнянні з цим нудиком мій Ховард… – Куба ще трохи й б вдавився повітрям від гордості. – Ховарда запросили взяти участь у планетарних змаганнях!

– З поїдання риби на швидкість? – встряг Ірек.

– З плавання! – обурився Куба. – Ховард обов'язково переможе. А потім… – Він з насолодою прикрив очі. – Міжпланетарна олімпіада, політ до Квебеку. А може навіть й до Таліка, хтозна…

– Оце ви з Ховардом замахнулися! – здер я вгору брови.

– А чом би й ні? – фиркнув Куба. – Ховард знаєш який кремезний? Тричі на день по піввідра риби з'їда! – Він примружився. – Точно переможе. Сьогодні ми з вами візьмемо гру, на наступному тижні – Ховард ухопить медаль… Сьогодні ж нап'юся.

– І Ховардської медалі чекати не станеш? – пирхнув я.

– Ні, – серйозно мотнув головою Куба. – Вирішено – сьогодні. Після медалі Ховарда, звісно, теж. Ось тоді справді відірвуся! Заставлюся найкращим таліцьким джином і до самого свята нікуди виходити не буду. Тільки тоді на вулицю носа покажу…

– Щоб поповнити запаси таліцького джина і далі святкувати, – продовжив я за нього.

Куба поважно кивнув.

Не лише мій друг – вся Ледиця з дитячим захватом передчувала грандіозне тридцятиденне святкування, котре чекала майже три тисячі днів до того. Хоча ні… Звісно, свято охоплювало планету значно раніше: разом з довгими ешелонами поїздів та фургонів, що доставляли у різні куточки невеличкої обителі незначної за кількістю групи населення Агломерації ялинки, конфеті, скляні кулі, шоколад та безліч інших важливих речей, без яких свято не відбудеться… А тобто не зійде щастя й благодать у нову епоху. На чергові три тисячі днів.