Розділ 20. «Довгоочікувана відповідь»

   Минув деякий час в іншому світі. Після виснажливого випробування з архімагом принцеси нарешті отримали змогу відпочити. Їхні рани поступово загоїлися, сили повернулися, але запитань у серцях стало лише більше. У просторій вітальні панувала незвична тиша. Така тиша, яка народжується не від спокою, а від очікування. Ламберт сидів у кріслі, зручно відкинувшись на спинку й спокійно схрестивши ноги. Його погляд неквапливо ковзав кімнатою. Спершу він зупинився на Рубін, потім - на Бахамуті. Після цього - на Фенрірі. Та насправді він не бачив нікого з них. Увесь цей час архімаг дивився лише на Ельзу...Довго...Уважно...Немов намагався проникнути крізь її холодний, незворушний погляд і відшукати відповідь, приховану десь у найпотаємніших куточках її душі. Ельза відчувала на собі його погляд. Вона чудово розуміла, що він спостерігає саме за нею. Та не відвернулася...Не здригнулася...Не проявила жодної емоції...Її кришталево-блакитні очі так само спокійно зустрічали погляд архімага. Двоє людей мовчки дивилися один одному в очі. Немов між ними відбувалася безмовна розмова, зміст якої не міг зрозуміти ніхто інший. Час ніби завмер. Ніхто не наважувався порушити цю дивну мовчанку. Навіть полум'я свічок у кімнаті горіло незвично рівно, ніби саме повітря боялося зробити зайвий подих. Першим тишу порушив Бахамут. Він ліниво відкинувся на спинку дивана, закинув одну руку на його край і демонстративно важко зітхнув.

- Ми так і будемо мовчати?

Його оксамитовий голос луною прокотився кімнатою. Він примружився й подивився на Ламберта.

- Чи, може, ти нарешті скажеш те, заради чого ми всі тут зібралися?

Його слова, наче кинутий у тихе озеро камінь, миттєво розбили мовчанку. Ельза й Рубін майже одночасно перевели погляди на архімага...Вони чекали...І цього разу Ламберт більше не став змушувати їх чекати. Ледь помітна усмішка торкнулася його вуст. Не поспішаючи, він підвівся з крісла й повільною, розміреною ходою попрямував до високої старовинної шафи, що стояла біля стіни. Відчинивши важкі різьблені дверцята, архімаг обережно простягнув руку всередину. За мить у його долонях опинилася кришталева куля. Вона була надзвичайно красивою. Та водночас - зовсім не схожою на жоден магічний артефакт, який принцеси бачили раніше. Усередині прозорої сфери безупинно кружляли дві стихії - полум'я і крига. Вони перепліталися між собою, немов вели нескінченний танок. Іноді здавалося, що вони прагнуть знищити одна одну. А вже наступної миті ставало очевидно - одна не може існувати без іншої. Вони були двома протилежностями. І водночас - єдиним цілим. Ламберт обережно поставив кулю на невеликий столик. Ледь торкнувшись дерева, вона засвітилася...Спершу слабко...Потім дедалі яскравіше...М'яке сріблясто-блакитне світло повільно огорнуло кімнату, наповнюючи її дивним відчуттям спокою. Архімаг перевів погляд на принцес.

- Ось...

Його голос звучав тихо, але впевнено.

- Відповідь, яку ви так довго шукали.

У кімнаті знову запала тиша. Та цього разу вона була зовсім іншою. Кожне слово Ламберта змушувало серця сестер битися швидше.

- Ця куля покаже вам усе, що ви прагнете дізнатися.

Він зробив коротку паузу.

- І проведе вас туди, куди ваші душі прагнули потрапити ще задовго до того, як ви самі це усвідомили.

Ельза затамувала подих. Щось у словах архімага змусило її серце здригнутися. Її очі ледь помітно розширилися.

- Невже...

Ледь чутно прошепотіла вона.

- Наше минуле?..

Ламберт нічого не відповів...Лише загадково усміхнувся...Ледь помітно,немов саме мовчання було найкращою відповіддю. Фенрір мовчки підійшов до принцес. Зупинившись поруч, він лагідно поклав руки їм на плечі.

- Не хвилюйтеся, ваші високості.

Його голос був спокійним і теплим.

- Просто торкніться кулі.

Він усміхнувся.

- Далі шлях сам відкриє перед вами відповіді.

Фенрір на мить замовк.

- І пам'ятайте...

Його погляд став напрочуд м'яким.

- Що б не сталося, ми будемо поруч.

Бахамут мовчки підійшов до Рубін. Його голос став майже шепотом.

- Якщо тобі загрожуватиме небезпека...

Він усміхнувся лише куточками губ.

- Просто подумай про мене.

На мить між ними запанувала мовчанка. Рубін мимоволі згадала їхній нещодавній поцілунок. Її щоки одразу спалахнули легким рум'янцем. Вона швидко відвела погляд. А тоді лише мовчки кивнула...Не потрібно було жодних слів. Обидві принцеси повільно підійшли до кришталевої кулі. На коротку мить їхні погляди зустрілися. Ельза ледь помітно кивнула. Рубін відповіла такою ж упевненою усмішкою. Вони одночасно простягнули руки. Кінчики їхніх пальців торкнулися холодної поверхні кришталю...Світ завмер...Принцеси повільно заплющили очі. І в ту ж мить у їхній свідомості пролунали два знайомі жіночі голоси...Перший був величним...Спокійним...Холодним.

- Ви пройшли випробування.

Одразу за ним пролунав другий...Живіший...Тепліший...Із ледь помітною усмішкою в кожному слові.

- А тепер...

- Ми проведемо вас далі.

Незнайомка лагідно додала:

- Просто тримайтеся за нас.

Наступної миті все навколо почало розчинятися...Підлога...Стіни...Ламберт...Фенрір...Бахамут...Усе зникло, ніби ніколи не існувало. Безмежна темрява огорнула принцес. Потоки світла й тіні підхопили їх і понесли крізь нескінченний простір, де більше не існувало ні часу, ні відстані. Попереду чекала істина...І вона назавжди мала змінити їхні життя. За мить принцеси повільно розплющили очі. Перед ними знову стояли ті самі дві незнайомки, яких вони зустрічали у світі богів перед початком випробувань. Одна була вбрана в шати кольору полум'я, інша - у вбрання, що нагадувало прозорий лід. Вони мовчки спостерігали за сестрами, немов давно чекали цієї зустрічі. Та цього разу увагу принцес одразу привернуло не вони. Їхні погляди ковзнули навколо. Перед ними простягалися безкраї смарагдові луки, що м'якими хвилями тягнулися аж до самого обрію...Теплий вітер легко гойдав високу траву, наповнюючи повітря ароматом польових квітів...Неподалік тихо дрімали прозорі озера...Їхня дзеркальна гладінь бездоганно відбивала чисте блакитне небо, по якому повільно пливли білосніжні хмари...Далеко вдалині здіймалися величні гори...Їхні вершини губилися серед легкого серпанку, ніби торкалися самого неба...Навколо панували тиша, гармонія та дивовижний спокій. Та посеред цієї незайманої краси височів велетенський кришталь. Його сяйво було настільки яскравим і чистим, що здавалося, ніби саме він був серцем цього світу. Від нього в усі боки розходилися м'які хвилі світла, огортаючи рівнини теплим, майже живим сяйвом. Першою порушила мовчанку Рубін. Вона повільно озирнулася навколо, ніби намагалася згадати давно забуті спогади.