Розділ 19. «Надія»

    Із першими променями світанку й до самої глибокої ночі поле битви не знало спокою. На кордоні Імперії Крісталл без упину гриміла війна. Людська армія, виснажена безперервними боями, з останніх сил стримувала нескінченні хвилі чудовиськ, що накочувалися одна за одною, немов розбурхане море. Повітря стало важким від запаху крові, гару й сирої землі. Над полем бою стелився густий дим, крізь який ледве пробивалися сонячні промені. Усюди лежали тіла полеглих - і людей, і монстрів. Земля давно втратила свій природний колір, просочившись кров'ю тих, хто віддав життя за свою батьківщину. Мечі давно перестали блищати. Їхні леза вкривали подряпини, відколи й засохла кров. Щити були розірвані пазурами чудовиськ, а обладунки лицарів - понівечені численними ударами. Сагайдаки лучників майже спорожніли, і кожна стріла стала безцінною. Маги ледве трималися на ногах. Їхні обличчя були блідими від виснаження, а кожне нове заклинання вимагало неймовірних зусиль. Та навіть коли запас мани майже вичерпався, вони не опускали посохів. Монстри ж не знали ні страху, ні втоми. Щойно одне чудовисько падало під ударами людей, його місце займали двоє нових. Орда здавалася нескінченною, ніби сама темрява породжувала все нових і нових істот. Та ніхто не відступав. Кожен лицар міцніше стискав зброю, навіть коли руки вже не слухалися від утоми. Кожен лучник випускав останні стріли, а маги, ризикуючи власним життям, вкладали залишки сил у заклинання. Вони билися не за славу. Не за титули. Не за нагороди. Вони билися за свої домівки. За свої родини. За дітей, які чекали їхнього повернення. За Імперію Крісталл. І поки хоча б один воїн ще стояв на ногах, надія продовжувала жити. Попереду людського війська бився спадкоємний принц. Люцифер уже давно перестав бути просто командувачем. Він воював поруч зі своїми лицарями, приймаючи на себе ті самі удари, що й кожен із них. Його плащ був розірваний у клапті. Обладунки вкривали тріщини й сліди численних битв. Обличчя було забруднене пилом, кров'ю та потом, а на руках і плечах виднілися свіжі рани. Та попри все це він не відступав. Коли сили залишали його, Люцифер лише сильніше стискав руків'я меча. Коли ноги підкошувалися від утоми - змушував себе зробити ще один крок. Коли здавалося, що тіло більше не здатне рухатися, він знову здіймав клинок назустріч ворогу. Він не мав права впасти. Не тоді, коли за його спиною була вся імперія. Минали години. Дні почали зливатися в один нескінченний кошмар. Воїни вже майже не відчували часу. Вони рухалися лише силою волі, змушуючи виснажені тіла підкорятися наказам розуму. Кожен подих обпікав легені. Кожен рух завдавав болю. Кожна нова рана лише додавала страждань. Але відступати було нікуди. Позаду залишалися міста Крісталла. Домівки. Родини. Люди, які вірили, що їх захистять. Люцифер розумів це краще за будь-кого. Він знову кинувся вперед, розсікаючи мечем чергове чудовисько. Одне. Друге. Третє. Та щойно вони падали, на їхньому місці вже з'являлися нові. Здавалося, сама земля породжувала цю нескінченну орду. Під час чергової сутички величезне чудовисько різко замахнулося своїми пазурами. Люцифер встиг убити його. Та уникнути удару вже не зміг. Гострі кігті ковзнули по його руці. Обладунок не витримав. Метал тріснув, а глибока рана миттєво забарвила рукав у темно-багряний колір. Принц лише міцніше стиснув меч. Наче не помітив болю. Він зробив ще кілька кроків уперед. Замахнувся. І повалив ще одного монстра. Але цього разу ноги відмовилися слухатися. Перед очима все попливло. Звуки битви стали далекими й приглушеними. Меч вислизнув униз, упершись вістрям у землю. Люцифер важко опустився на одне коліно. Він намагався підвестися. Та тіло більше не корилося. Кров повільно стікала по руці, падаючи на землю важкими краплями. Він підняв втомлений погляд до горизонту. У його очах більше не було гніву. Лише безмежна втома і надія.

- Тітонько...

Його голос був ледь чутним. Він важко вдихнув, намагаючись не втратити свідомість.

- Де ж ти?..

Його пальці ще сильніше стиснули руків'я меча. Наче він боявся відпустити його навіть тепер. На губах з'явилася гірка усмішка.

- Ми...

Він заплющив очі лише на мить.

- Уже... на межі...

І раптом на світанку над полем битви пролунав протяжний звук бойових сурм. Йому відповів глухий гуркіт сотень кінських копит, що стрімко наближалися. Люцифер насилу підвів голову. Крізь затуманений погляд він вдивився в далечінь. І побачив... надію. На його виснаженому обличчі з'явилася ледь помітна усмішка. Він тихо видихнув, ніби з його плечей нарешті впав непосильний тягар.

- Встигли...

Ледь чутний шепіт загубився серед шуму битви. Наступної миті його тіло знесилено опустилося на холодну землю. Важке дихання ставало дедалі тихішим. Кожен новий вдих давався важче за попередній. Та битва не припинялася. Навколо гриміла сталь. Лунали бойові крики, ревли чудовиська, а небо раз по раз розтинали спалахи бойової магії. Земля тремтіла під ударами мечів і копит. Люцифер лежав нерухомо на просякнутій кров'ю землі. На його вустах усе ще залишалася спокійна усмішка. Він повільно заплющив очі. Першою його помітила ерцгерцогиня Елізабет.

- Люцифере!

Її голос, сповнений жаху, прорізав гамір битви. Не вагаючись ані миті, вона різко натягнула поводи й помчала просто крізь натовп чудовиськ. Загорнуті в щільну тканину артефакти вона міцно притискала до себе, а мечем безжально розчищала шлях. Монстри кидалися назустріч, але жоден не зміг її зупинити. Нарешті діставшись племінника, Елізабет зіскочила з коня й опустилася перед ним на коліна. Тремтячими руками вона обережно підняла його голову.

- Люцифере... прошу... отямся...

Почувши знайомий голос, спадкоємний принц повільно розплющив очі. На його вустах знову промайнула слабка усмішка.

- Нарешті...

Його голос був таким тихим, що його ледь можна було почути.