Кришталеві тухольки 40 розміру (казка з гумором і "перцем")

Жила була собі одна принцеса, звали її Тетяною. Трохи забігаючи наперед, скажемо: про те, що вона принцеса, Тетяна здогадалась не відразу. Але про все по черзі.

Походження Тетяна була, як колись казали, робочо-селянського. З дитинства знала шо таке верейки, корзини, і як болить спина після прополки гектара  буряків.

Ніхто й ніколи Таньку не вчив прекрасному, бо ніколи було за селянськими турботами.  Та не дивлячись на прірву роботи, відсутність у сільській школі різних гуртків типа малювання, танців, співів, Танькина душа вміла тонко відчувати прекрасне. Хоча росла вона при всьому цьому дівчиною неласковою, могла й матюкнуться, як чоботар і послати за конкретною адресою. Але то було  не більше, ніж система самозахисту. Це вже потім, досягнувши зрілого дівоцького віку, Тетянка зрозуміла, що являється особистістю  багатогранною, за типом «ніщо  не заважає жінці з інтелектом та почуттям гумору душевно бухнути й піддатися розпусті»...

Але коли тобі всього  десять рочків від  роду, ти таких речей ше не розумієш. Живеш собі, та й живеш, і навіть,  по малолітству, почуваєшся щасливим.

Саме 10 років виповнилося  Тетянці, коли сталася з нею дивна історія. Тим літом по селу ходила стара циганка й побиралася: мовляв, зять загинув у бійці, залишилась її донька з чотирма  дітьми-сиротами, подайте, православні, хто скільки може.  Православні інколи подавали, але в основному гнали циганку з трьохповерховими матами. Бо перед тим її соплемінники добряче таки пройшлися «рейдом» по селу і потрусили хати. А от Тетяні стало шкода стару. Тож  коли циганка, впіймавши Тетяну за руку на вулиці, попросила:

- Дитинко, винеси хоч шмат сала та може копієчку, онукам на пропітаніє, - і глипнула на неї своїми молодими зеленими (зеленими!) очима, та не змогла відмовити.

Було в цій циганці щось не звичне, може навіть потайбічне. Але що саме, Тетянка своїми дитячими мізками зрозуміти не могла.

Вона винесла жебрачці сала, хліба, цибулі і навіть трохи грошей зі своєї скарбнички, які назбирала на ляльку зі справжнім, а не пластмасовим волоссям.

Стара циганка уважно подивилась Тетяні в очі, такі ж зелені, як і в неї самої, і раптом сказала:

- Бачу, серце в тебе добре, душа світла, натура незлоблива, і такими вони залишаться завжди, з невеликими, звісно змінами. Адже ти  справжня принцеса по духу своєму. Тому ось  моє пророцтво: буде тобі в житті щастя велике. Правда, ще не скоро. Навчися терпінню. А це від мене трбі подарунок,- циганка витягла з-за пазухи дивну річ, що сяйнула на сонці, аж очі засліпивши.

То виявилася пара маленьких скляних туфельок.

- Вони кришталеві,- сказала стара, - кожна поважаюча себе принцеса повинна такі мати. Але до міри вони тобі стануть, як будеш готова, не раніше, ні пізніше.

- До чого готова?  здивувалась  Тетяна.

- На все свій час,- загадково посміхнулась циганка, і раптом прямо на очах почала молодіти, перетворюючись на неймовірної краси молодицю, схожу на актрису з індійського кіно Айшварію Рай, а потім щезла.

Приголомшена Тетяна залишилась стояти з кришталевими тухольками в руках.

Що з ними робити далі Таня не знала, то ж показала матері, розказавши історію, що з нею трапилась.

- Я тобі казала до тієї старої пройди не підходити! - накинулась мати на малу, - принцеса знайшлась! Яка з тебе, в чорта, принцеса, як ти у хліві та на полях з буряками ростеш? Оце твоя доля: буряки та корови! Забудь, що тобі сказала та стара відьма і слухай матір, бо вище голови не стрибнеш.

Тетянка, звичайно, маму послухала, бо їй більшк нікого було слухати: батько алкоголік помер вже давно, дід алкоголік ще раніше.

Та хоч Таня ніби й викинула з голови ту пригогду з циганкою-не-циганкою,  але маленькі кришталеві тухольки не розбила, як то веліла їй мама, а заховала у надійне місце. А глибоко у підсвідомості, засіла думка, що вона таки принцеса, і життя її має пройти не на полі з буряками. Й не давало спокою  усвідомлення, що носить вона в душі  талант, даний їй Боженькою, але от який саме, відгадати  не вміла. Тяжкі селянські буді у забитому селі не спонукають до філософствування.

І от закінчила  Тетяна 11 класів.

- Заміж,- сказала мати, - чотловік, діти, хазяйство - ось твої театри.  Он Микола Зайців - хороший хлопець.

- Здався мені той Микола, - огризнулась Тетяна.

- Я  не подивлюсь, шо дилдою вимахала, як візьму ремня та од'їжджу по сраці, дак зразу тобі Микола понаравиться. Ясно?

- Ясно, -  зітхнула Тетяна.

Вночі вона довго плакала й думала, як бути далі. Доведеться, мабуть, за чортового Миколу заміж іти. А куди ще? Ніхто її в цьому світі не жде і не печеться про її долю. Хіба мати - як вміє та як це розуміє. А Микола ... Та він же її малюнки (Тетяна  останнім часом дуже полюбила малювати), х...ньой називає і все норовить за цицьки вхопити. Про що з ним говорити? Як з ним жити? Але ж доведеться...

Аж раптом Тетяна побачила, що з під підлги щось заблищало. Вона подумала - пожежа, линула туди води. Але ж диму не видно, та й не пахло горілим. Тетяна підняла килимок, дошки і... побачила кришталеві тухольки, які хто зна й коли від матері заховала. Але дивина:  були вони манюні, а це побільшали,  ніби по Тетяниній нозі.

Раптом на тухольках, мов на екрані телевізора, з'явився напис: «Одягни нас». Тетяна, недовго думаючи, сунулу ноги у незвичну взуванку (яка виявилась на два розміри більшою, а тому не дуже зручною) і понесли вони неї, наче Маленького Мука, у незвідану даль. Тільки хмари та вогні мерехтіли перед очима.

«За Миколу вона зібралася, дивись на неї, - раптом прозвучав в Тетяниній голові давно забутий голос циганки, - не для того я тобі кришталеві тухлі видала».

- Так вони, блін, великі, незручно! - заволала перелякана Тетяна.

«Нічого, колись до мірки стануть»

Кортше кажучи, «висадили» тухольки Таню прямо перед індустіальним коледжем. Дивом у неї в руках опинився паспорт і атестат про середню освіту, а також папка з малюнками. Тетяна мало не задихнулась від захвату, адже саме тут вона несміло мріяла вчитися. Колись по телевізору бачила, що нову спеціальність відкрили, дизайнер інтер'єрів називається.