Розділ 21.2 Двері

Коул стояв біля розчиненого вікна. Вітер грав його волоссям, сонце підіймалося над лінією дерев. Він виглядав спокійним, але в цій тиші було щось від натягнутої струни — як у вояка перед шикуванням. Едвард увійшов безшумно, та юнак одразу обернувся.

— Ти не спав? — запитав Едвард.

Коул усміхнувся:
— Не хотілося. А ви?

— Трохи. Ми з Олдвінном вирішили повторити сигнал. У більш контрольованих умовах. Хочеш знати, що я думаю?

Коул сів на підвіконня, схрестивши руки:
— Авжеж.

— Думаю, ти став не просто частиною цього. Думаю, ти — провідник. Не тому, що хотів. Не тому, що ми добивалися. А тому, що… таким виявився. Ти ріс у домі, де жила фея. Напівфея. Де кристал просочувався у стіни. Де тебе виховували в любові, але й у таємниці. А потім — південь, армія, розлука, стрес. Усе це сформувало тебе.

Коул слухав мовчки. Потім тихо сказав:
— Я це відчуваю. Не весь час. Але коли настає тиша… надто глибока, як перед бурею… у мені щось озивається. І я розумію, що це не хвороба. Або не лише хвороба. Це — щось інше. І я хочу знати, що саме.

Едвард підійшов ближче й сів поряд:
— Це буде нелегко. Ми не знаємо, як це подіє. Може, ніякої другої реакції не буде. А може, вона буде надто сильною. Це схоже на дотик до оголеного дроту.

Коул криво усміхнувся:
— А якщо я вже тримаю його в руках?

Вони замовкли. Потім юнак додав:
— Коли ви були далеко, Тііна часто говорила зі мною… не словами. Іноді здавалося, ніби її голос звучить усередині. Я думав — вигадка. А тепер розумію: може, це і було… те саме? Може, вона й не намагалася виховати мене. Може, готувала бути мостом.

— Або ключем, — тихо сказав Едвард.

Коул повернувся до нього:
— Якщо так, я хочу знати, які двері я відкриваю. Для кого. І що буде по той бік.

Едвард не відповів одразу. Лише поклав руку на плече племінника:
— Ми це дізнаємось. Але разом. І ніхто не буде використовувати тебе. Ні двір, ні столиця, ні феї. Це я тобі обіцяю.

Коул кивнув. Його очі були серйозними, майже дорослими. Та в глибині ще жила та сама щира туга до світу, яка колись робила його просто хлопчиком з островів.
— Тоді скажіть, дядьку… коли ми знову їдемо в пагорби?

— Ми маємо дочекатися Олдвінна.

— А я відчуваю, що нам треба бути там якнайшвидше, — наполягав Коул.

— Ти певен? Тоді можемо вирушити просто зараз. Сподіваюся, він устигне повернутися.

***

Екіпаж м’яко котився дорогою, зволоженою нічним туманом. Вітер ворушив фіранки й приносив із полів свіжий запах — землі, молодої трави, ледь вловимого кришталевого сяйва. Коні йшли рівно, наче знали, куди й навіщо їх ведуть.

Усередині сиділи троє.

Аврора — в легкому сірому плащі, з-під якого виглядала проста, але зі смаком пошита сукня. Її пальці машинально ковзали по кришці маленького записника, та він залишався закритим. Погляд був прикутий до Коула.

Він сидів біля вікна. На його обличчі віддзеркалювався краєвид, і рідкісна для останніх днів легкість пом’якшувала риси. Лоб розгладився, плечі випросталися. Він дихав глибоко й спокійно.

 — Ти в порядку? — тихо спитав Едвард.

Коул обернувся. І вперше за багато днів усміхнувся — не вимушено, не з чемності, а по-справжньому.
— Так… — знову перевів погляд на вікно. — Знаєте, я відчуваю, ніби сама земля впізнає мене.

Він провів пальцем по склу.
— Не як людину. Не як воїна чи хворого. Просто — як свого. Там унизу, під шарами трави й часу, щось шепоче. Не загрозливо — навпаки. Спокійно. Наче хтось відчинив двері й сказав: «Ти повернувся. Увійди, якщо готовий».

Аврора злегка прикусила губу, тоді прошепотіла:
— Але ти не впевнений?

Коул опустив очі.
— Я не боюся болю. Звик. Не боюся й смерті — бачив, як вона приходить. Але боюся, що увійду — й залишуся. Що не повернуся. А я ще не все зробив тут. Я тільки почав розуміти, хто я. І що я не сам.

Едвард кивнув. Він не квапив, не перебивав. Лише промовив:
— Ніхто не вимагає жертви. Лише розуміння. Ми поруч, що б ти не побачив. І ти не один.

Екіпаж сповільнив хід. Пагорби були зовсім близько.

За годину вони прибули.

Коул зупинився. Аврора підійшла ближче — він узяв її за руку.
— Бачиш? — прошепотів він.

Вона глянула туди, куди він показував. Там був лише схил, залитий сонячним світлом: скеляста гряда, м’які хвилі трави.

— Там щілина, — сказав він. — Вузька, вертикальна. Крізь неї йде світло. Не денне. Інше.

Його очі розширилися.
— Це не просто двері. Це… запрошення.

Аврора міцніше стиснула його пальці.
— Ми з тобою. Не крокуй туди сам. Спершу зрозумій, навіщо воно тобі.

Коул кивнув. І вперше відступив від невидимої межі. Та погляд його лишався прикутий до сяючої щілини, яку не бачили ні Едвард, ні Аврора, ані розставлені довкола прилади.

— Вони чекають, — мовив він. — Але, здається, можуть і зачекати.

Вітер посилився. У ньому з’явився дивний відгомін — не спів, не стогін, а тремтіння простору. Коул завмер.
— Вона тут, — прошепотів він.

Едвард напружився.
— Хто?

Коул вдивлявся у схил, у тремтливі смужки повітря.
— Фея. Давня. Я бачу її. Вона не внизу, не в пагорбі. Вона — поруч.

Аврора стиснула його лікоть.
— Це як із Тііною?

— Ні. Та була частиною нас, родини. Ця — чужа. Але не вороже налаштована.

Трава неподалік хитнулася всупереч вітру. І саме тоді підійшов Олдвінн — беззвучно, але вчасно. Він глянув туди, куди дивився Коул, і застиг. Вітер стих. Простір осів, мов хвиля.

З повітря виступила постать. Майже людина. Майже жінка. Риси розмиті, ніби спотворені склом або часом. Волосся текло пасмами срібла, сукня переливалася шарами. Обличчя залишалося нерухомим, а в очах — безліч років утоми. Вона не рухалася. Лише дивилася.

— Я теж її бачу, — прошепотіла Аврора.

Фея розкрила рота. Та замість мови почувся механічний голос, немов зшитий із клаптів чужих розмов:
— Будь ласка…
— Відчини…
— Тут… надто… довго.
— Дім…