Розділ 20.3 Стукіт

Карета від Міністерства стояла біля парадного входу — строга, оббита сірою шкірою, із важкими латунними петлями. Коні переминалися з ноги на ногу, цокали копитами по бруківці, а їхнє дихання клубилося парою в прохолодному ранковому повітрі.

Олдвінн уже чекав усередині. У твідовому пальті, трохи потертій на ліктях, із мапою під пахвою та загорнутою коробкою з апаратурою на колінах він водночас нагадував і чиновника, і дослідника-експериментатора.

— Ти не виглядаєш натхненним, — зауважив він, підводячи очі на Едварда.

Той вмостився поруч, обережно поставивши сумку біля ніг.
— У мене дивне відчуття, — сказав Едвард після короткої паузи. — Ніби я їду не до пагорба… а додому.

Карета рушила. За вікнами попливли повільно вулиці міста, далі — передмістя, потім села: рідкі паркани, занедбані городи. Дорога ставала вужчою, пірнала під нависле гілля. Коні обережно ступали по вологій землі, а тінь змикалася над дахом екіпажа щільною завісою, наче сам світ не хотів їх пропускати.

За кілька годин показався пагорб.

Нічого особливого. Так сказав би будь-який подорожній. Невеликий підйом, порослий травою, подекуди кам’яні брили.

Але Олдвінн звірився зі своїми записами й одразу вказав рукою:
— Дивись. Бачиш? Природна арка. А там, лівіше… овальний вхід, порослий мохом. Це саме те місце, яке описував Петтері.

Вони розвантажили обладнання. Едвард акуратно розставив мідні чаші, півколом відмітив напрямки тонкими прутами. Олдвінн розклав прилади, перевірив контакти та гвинтові з’єднання. Усе відбувалося без зайвих слів — зосереджено, мов ритуал.

— І тепер? — запитав Олдвінн майже пошепки.
— Чекаємо тиші, — відповів Едвард. — Справжньої. Ні думок, ні слів. І тоді — запускаємо звук.

Він дістав циліндр і вставив його у програвач. Дерев’яний корпус загудів, прихований двигун повів віск. Голка торкнулася доріжки.

Пролунав не спів і не мова.

Повільне вібруюче відлуння. Гул, схожий на дихання під корінням. Тон коливався, переходив у багатоголосся, немов невидимі шепоти, спотворені частотою.

І тоді вітер змінив напрямок. Від трави піднявся запах сирого каменю, землі й — тонкою нотою — лаванди.

Олдвінн різко озирнувся.
— Здається… — почав він, та не встиг.

З глибини пагорба долинуло відлуння. Чітке: короткий, правильний звук. Надто рівний, надто вивірений, щоб бути випадковістю природи.

Едвард завмер, ледь не випустивши з рук зошит.
— Олдвінн. Це була згода.

Інспектор довго мовчав.
— Або запрошення, — мовив він нарешті. — Або попередження. У будь-якому разі… ми постукали.

Обидва знали: тепер хтось усередині напевно зрозумів, що назовні на нього чекають.

Надвечір дорога здавалася іншою. З полів піднімався м’який туман, коні ступали насторожено, ніби й вони відчували зміну. Кучер плавно вивів їх на іншу стежку.

Едвард сидів біля вікна і раптом крізь рідке листя помітив силуети. Знайомі шпилі пагорбів.
— Зачекай, — тихо сказав він. — Олдвінне… ми ж їхали з північного боку?
— Так, — розсіяно відгукнувся той, переглядаючи нотатки. — А що?

Едвард подався вперед, вдивляючись у обриси балки, вигин дороги.
— Це… усього за три милі від нашого лісу.

Він видихнув, і в голосі прозвучав не подив, а майже острах.
— Виходить, місце, де Петтері отримав відгук, увесь цей час було буквально в тіні нашого маєтку?

Олдвінн підняв погляд від паперів. В його очах майнула задумливість, межуюча з тривогою.
— Часом найважливіші речі лежать просто під ногами, — сказав він повільно. — Або під домом.

— Тоді запрошую тебе до нашого дому. Кучере, звертай на південь!

Карета гойднулася на вибоїні, і в ту мить Едварду знову здалося: пагорби за вікном дихають.