Розділ 20.2 Стукіт

Масивні двері з гвинтовим замком заскреготали й повільно відчинилися. Олдвінн провів долонею по запиленій панелі — і в залі спалахнуло холодне світло: неяскраве, трохи блакитнувате, немов місячне сяйво, що просочувалося крізь склепіння.

Приміщення виявилося просторішим, ніж очікував Едвард: високий купол над головами, ряди важких стелажів, де лежали циліндри, котушки й футляри, що пахли нагрітим металом і старим папером. У центрі — круглий пульт із заглибленням для пристрою відтворення; над ним — майже стерта емблема Міністерства: три переплетені кола, знак зв’язку, вузол між словом і мовчанням, між світами.

Олдвінн поставив циліндр у фонограф. Механізм тихо клацнув, голка опустилася — і спершу зал оповила тиша, що сама здавалася простором, готовим прийняти щось чужорідне. Потім пластинка зітхнула: спершу тонкий, ковзкий тріск, мов від старого скла, далі шорсткий гул — немов хтось провів по ньому іржавим цвяхом. І раптом — чистий, високий звук: передзвін вологої криштальної поверхні, що коливався, віддалявся й повертався луною. Це була не мова у звичному сенсі; радше мелодія з хибними зламами, ритм, який руйнував рівновагу, ніби хтось тихо перебудовував повітря.

Едвард відчув цей звук тілом: він пройшов крізь грудну клітку, залишив легку вібрацію під ключицями. Олдвінн мовчки дивився на прилад, очі його були напружені — не від цікавості, а від страху, подібного до того, що охоплює людину, коли вона вдивляється в піч, звідки вже валить дим.

Голка справно йшла по доріжці — аж раптом зашипів голос, уривками, крізь перешкоди:
— …відповідь… був… отриманий… — хрипко пробурмотів Петтері. — …вони не говорять… віддзеркалюють… не мова… це структура…

У глибині запису накладалися сигнали, утворюючи другу, нижчу частоту — немов дві частоти намагалися домовитися й водночас сперечалися. Потім — різкий писк, схожий на тріск скла. Стрічка задихнулася й зупинилася.

Олдвінн сперся долонею на стіл і провів рукою по чолу, наче стираючи видіння.
— Тепер я розумію, чому прилад Петтері згорів, — сказав він тихо. — Звук був… активний. Самоналаштовуваний.

— Він намагався підібрати код, — озвався Едвард, у голосі відчувалася обережність. — Або когось розбудити.

Вони замовкли, слухаючи, як у темряві архіву немов відлунювали їхні власні думки. Потім Олдвінн мовив:
— Треба повторити. Але не просто відтворити запис — а в полі. З фільтрацією, із захистом.

Він сів на край столу, провів рукою по чолу; в його очах промайнула водночас і втома, і роздратування.
— Ми щось упускаємо, — пробурмотів він. — Петтері отримав відповідь. Скільки разів ми вже вмикали цей запис? Чому ж відповіді не було?

Едвард гортав записи Петтері, пальці затримувались на вицвілих рядках. Нарешті він вихопив абзац, підкреслений рукою дослідника:

«…Третій відгук був особливо яскравим. Він прийшов з-під пагорба. Я вважав це випадковим, але згодом місцеві розповіли: "Там, кажуть, феї йдуть у землю. Там є двері, але бачать її лише ті, кому дозволено."»

Ці рядки звучали інакше, ніж технічні звіти, — у них було щось людське, водночас порада й пересторога.

— Він знав, де саме люди контактували з феями у минулому, — сказав Едвард, дивлячись у втомлене віддзеркалення себе у тьмяному склі. Його голос здригнувся, і в ньому проступив давній, дитячий страх: казки про двері в пагорбах, куди не можна заходити, якщо тебе не кличуть.

Олдвінн відреагував напівусмішкою, у якій вчувався скепсис ученого, але в кінці фрази прозвучав той самий холод, що його відчували обидва:
— Усі діти люблять казки про фей та пагорби. Але якщо там справді є вхід… і хтось по той бік чекає — ти готовий?

Едвард глянув на своє відображення в дзеркалі: обличчя виснажене, очі з червонуватим відблиском від довгих нічних чергувань біля ліжка племінника. Він не міг відповісти інакше, ніж чесно:
— Я — ні, — сказав він тихо. — Але вони, мабуть, готові вже давно.